Отак, слухай… Моє життя — це низка втрат і див, які навчили мене цінувати родинне тепло і доброту тих, хто став рідним не через кров, а через серце. Колись я був самотнім хлопчиськом, що втратив усе, але одна жінка змінила мою долю, ставши другою мамою. Ця історія — про біль, надію і вдячність за любов, яка врятувала мене від розпачу.
Мене звати Тарас, я народився у маленькому містечку на Волині. У дитинстві в мене була щаслива родина: я, мама і тато. Але життя жорстоке. Коли мені виповнилось шість, мама важко захворіла і невдовзі пішла. Тато не впорався з горем і почав пити. Наша хатина спорожніла — у холодильнику не було їжі, я ходив до школи брудний та голодний. Перестав вчитися, уникав друзів, а сусіди, помітивши це, викликали опіку. Вони хотіли позбавити тата батьківських прав, але він умовляв дати йому шанс. Обіцяв змінитися. Опіка погодилась, але попередила: через місяць повернуться.
Після їхнього візиту тато змінився. Кинув пити, купив продукти, і ми разом навели лад у хаті. Я вперше за довгий час відчув надію. Одного разу тато сказав: «Сину, хочу познайомити тебе з однією жінкою». Я зніяковів — невже він забув маму? Він запевнив, що кохає її, але ця жінка нам допоможе, і опіка більше не лізтиме. Так я познайомився з тіткою Надею. Ми прийшли до неї в гості, і вона мені відразу сподобалась. У неї був син, Андрійко, на два роки молодший за мене. Ми швидко подружились. Дома я сказав татові: «Тітка Надя — добра й гарна». За місяць ми переїхали до неї, а нашу хату здали.
Життя налагоджувалось. Надя піклувалась про нас, як про рідних, а Андрійко став мені братом. Я знову почав усміхатися, вчитися, мріяти. Але доля вдарила знову. Тато раптом помер — серце не витримало. Моє життя розсипалось. Через три дні прийшли соцпрацівники і забрали мене в дитбудинок. Я був зламаний, не розумів, чому все так. Надя відвідувала мене що тижня, приносила солодощі, обіймала, обіцяла забрати. Вона оформляла папери, але це затягувалось. Я втрачав надію, думав, що залишусь у цих холодних стінах назавжди.
Одного рази мене викликали до директора. «Тарасе, збирай речі, їдеш додому», — сказали мені. Я не вірив. Вийшовши надвір, я побачив Надю й Андрійка. Очі заповнились сльозами, я кинувся до них, міцно обіймаючи, наче боячись, що вони зникнуть. «Мамо…», — видихнув я, вперше назвавши її так. «Дякую, що забрала. Зроблю все, щоб тобі ніколи не було шкода». Вона гладила мене по голові, а я плакав від щастя. Я повернувся додому — до родини, яка справді стала моєю.
Я знову пішов у свою школу, почав вчитися. Час минав. Закінчив школу, поступив у університет, знайшов гарну роботу будівельника. З Андрійком ми залишились близькі, як брати, хоч і не кровні. Виросли, завели свої родини, але ніколи не забуваємо Надю. Кожні вихідні ми їздимо до неї в гості. Вона готує нам смачні обіди, ми годинами балакаємо, сміємося. Надя подружилась з нашими дружинами — вони, як сестри. Її дім завжди повний тепла, і я бачу, як вона щаслива, оточена нами.
Я завжди буду дякувати Богові за Надю — мою другу маму. Без неї я міг стати зовсім іншою людиною, загубленим у холодних стінах дитбудинку. Вона подарувала мені не просто дім, а родину, любов і віру в добро. Ця історія — про те, що справжня родина не завжди пов’язана кров’ю. Надя навчила мене, що любов і турбота можуть загоїти навіть найглибші рани, і я назавжди залишусь їй вдячний за порятунок.
