Мати Соломії померла пять років тому. Їй було лише сорок вісім. Серце зупинилося, коли вона поливала фіалки на кухні. Батькові тоді виповнилося пятдесят пять.
Він не плакав, не кричав. Просто сидів у кріслі дружини й дивився на її фотографію з такою наполегливістю, ніби намагався повернути кохану силою думки.
Того дня Соломія втратила не лише маму. Вона, по суті, втратила і батька. Він залишався поруч, у тій самій київській квартирі, але це була вже лише його тілесна оболонка. Привид, замкнений у коконі болю.
Перший рік був нестерпним. На двадцять третьому році життя Соломії доводилось бути і донькою, і доглядальницею, і психологом. Вона варила борщ, який він відмовлявся їсти, прала його сорочки, яких він не вдягав, і знову й знову говорила, говорила, витягаючи батька з прірви, у яку він упав.
А батько мовчав. Іноді кидав суху, різку відповідь. І кожен його відповідь боліла, наче удар по руках: «Не лізь! Не чіпай! Не наближайся!»
Між ними зросла тісна, похмура, сира стіна
***
Місяці йшли. Вони жили поряд, але зовсім не разом.
Зранку бачилися на кухні, розходились кожен на свою роботу. Повертавшись увечері, знову перетинались у кухні, мовчки розходились по кімнатах. Розмов мінімум. Привязаності жодної.
Соломія перестала навязувати свою турботу. Йому це було до вподоби. І поступово кожен звикав до нової реальності.
Без дружини. Без мами.
***
Згодом у батька ніби відкрилося друге дихання.
Усміхався сусідці пані Валентині, яка частувала їх пиріжками з картоплею. Їздив із товаришем на Десну рибалити. Дістав із шафи ноутбук і згадував улюблені фільми ще з юності.
Соломія вже не бачила в тіні батька тої трагічної безвиході й подумала, що найгірше вже позаду. Вона навіть зважилася на літо виїхати на роботу до санаторію на Закарпаття гарна нагода й для того, щоб тато лишився сам.
Коли повернулася в кінці серпня на неї чекав шок.
***
Батько зустрів її прямо на порозі й спокійним, рівним голосом сказав:
Я одружуюся.
Вони пройшли на кухню тато сів навпроти, прямо глянувши в очі.
Я познайомився з жінкою, тихо мовив він і розправив плечі. Її звати Мирослава. Ми хочемо розписатися.
Соломію пронизав мороз. Не через його новий вибір; ні, вона навіть розуміла, як важливо для нього знову посміхатись. Але в душі блиснула тривожна сирена «Квартира!» Їхній дім, у якому виросла. Там досі стоїть мамина швейна машинка в кутку, а в серванті її улюблена чашка. А не ця акуратно залишена нова кружка, яку якась чужа жінка так і не помила
Соломія не приховувала відрази до нового предмета.
Тату, обережно почала вона, добираючи слова, тобі не здається, що це занадто швидко? Чи ти її добре знаєш? І де ви будете жити? Хочу сподіватися не тут? Ця квартира не лише твоя. Вона була мамина
Батько підняв погляд. У його очах не було нічого лише втома і ледь прихована зневага.
А ось воно як, тихо мовив він. Почалося. Швидко ти. А я ж іще живий Вже пора ділити шкуру ще не впольованого ведмедя.
Я нічого не ділю! Соломія запалала. Я просто хочу ясності, це логічно! У тебе буде нова родина, а що далі як мені бути, якщо щось трапиться?
Ось тоді й думатимеш, сухо кинув батько й зачинив за собою двері в свою кімнату.
***
Мирославу він привів через кілька днів. Висока, струнка, з сумними проникливими очима, вона намагалася бути занадто делікатною.
Соломійко, я розумію ваші почуття, говорила вона лагідно. Повірте, я не претендую ні на що. У мене є власне житло, своє життя. Я просто люблю вашого батька.
Мирослава намагалася бути приязною, але її питання розятрювали душу:
А далеко ваша дача від центру Києва? питала вона з невинним зацікавленням. А квартира у вас давно? Такі сталінки зараз дуже цінують
Мирослава вважала недоречним говорити про спадщину мовляв, це тільки ранить батька й змушує відчувати себе зайвим.
Після цього знайомства у Соломії сумнівів не залишилося. Вона була переконана: ця жінка хитра й розраховує на вигоду, і саме тому стосунки з батьком, і так крихкі, остаточно зіпсувалися. Вона бачила у ньому старого, осліпленого зрілим коханням і готового віддати усе будь-кому. А він бачив у ній жадібну, недовірливу дочку, яка не цінує його щастя.
Кожна їхня розмова ставала суцільним протистоянням. Батько говорив, що має право на особисте життя. Соломія відповідала, що має право на спокійне майбутнє. Вони ранили одне одного, навіть не розуміючи, що губили себе.
***
Соломія не витримала. Запропонувала піти до нотаріуса поставити крапку в земельному питанні.
Батько довго відмовлявся, але зрештою погодився.
Гаразд, зітхнув він, як хочеш.
Дорогою до нотаріальної контори мовчали. Соломія стискала в руках шкіряну сумочку, готуючись до битви.
В конторі було тихо й холодно. Батько сів осторонь, руки склав на колінах. Його обличчя камяніло.
Нотаріус статечна сива пані відкрила папку.
Отже, ми тут, щоб почала вона діловим тоном.
Перепрошую, перебив батько. Його голос був спокійний, але такий рішучий, що Соломія затрусилася, я тут із іншого приводу
Він простягнув нотаріусу папери.
Ось.
Нотаріус вдягла окуляри, переглянула документ і, піднявши погляд, здивовано запитала:
Ви впевнені? Це ж договір дарування. Ви передаєте усе своє майно дочці? Безоплатно?
Соломія затамувала подих. Що? Він усе їй віддає? Просто так? Це пастка? Може, він хоче потім сказати, що вона його змусила?
Дівчина вдивлялася в батькові очі, намагаючись розгадати мотив.
Але він дивився на неї з виразом, що стискав серце. У цьому погляді не було ані злості, ані образи. Лише безмежне розчарування й жаль. Жаль до неї. До Соломії.
Бери, промовив батько тихо, поклав перед нею підписані документи. Все, чого ти так хотіла. Квартира. Дача. Все по-чесному. Тепер не хвилюйся, що я, старий буркотун, віддам твою квартиру за якесь там «щастя».
Слово «щастя» він вимовив з такою гіркотою, що Соломія здригнулася.
Тату Я Я не хотіла прошепотіла вона, і сльози образи потекли щоками.
Не хотіла? він гірко всміхнувся, і та усмішка була страшнішою за крик. Соломіє, за ці пів року ти жодного разу не поцікавилася моїм здоровям. Не спитала, чи мені тепло, чи потрібні мені ліки. Ти говорила тільки про папери. Тільки про квадратні метри. Ти не бачила у мені більше батька. Я був для тебе перешкодою на шляху до майна. І ти думаєш, я цього не помічав?
Він вийшов до дверей. Оглянувся:
Мріяла про цю клітку? То маєш її. Вона твоя.
Батько пішов, а Соломія сиділа, впиваючись пальцями в холодний лист паперу. Вона перемогла! Отримала все! І в ту ж мить зрозуміла програла
***
Минуло багато років.
Батько і Мирослава досі разом. Соломія інколи зустрічає їх у «Сільпо» чи в парку. Вони майже завжди тримаються за руки. Батько посивів, але у погляді на Мирославу дике, щире щастя.
Соломія живе одна.
У трикімнатній квартирі в центрі Києва, з дорогим ремонтом і новою технікою.
На вихідних їздить на дачу під Вишгородом там теж усе впорядковано.
Тільки от щастя десь заблукало
Соломія розуміє: батько віддав їй квартиру не зо зло чи образи. Він віддав їй те, що вона сама обрала стіни замість серця, папери замість любові.
Обміняла свого батька на три кімнати й дачу. І це усвідомлення найстрашніша спадщина, яку вона тільки могла отримати.
