З ранку в квартирі була не просто тиша — вона була напружена, важка, наче перед грізою. Не спокійна тиша, а тривожна мовчанка, від якої дерев’яніють пальці. Навіть чайник кипів несміливо, ніби боявся порушити ту дивну, крихку межу, за якою починався інший світ. Оля стояла на кухні — боса, з вологою головою, у старій сірій футболці й не могла згадати, навіщо прокинулась о сьомій. Будильник не заводила. Просто відкрила очі — і зрозуміла: щось змінилося.
На столі лежала листівка. Без конверта, між чашкою з недоїденим узваром і пачкою сухариків. Ніби хтось кинув її мимохіть. Почерк був їй болісно знайомий — рівний, акуратний, без зайвих завитків. Такий самий, як і тоді, коли Андрій підписував їй листівки на свята: стримано, але з ледь вловимою теплотою в кожній літері.
«Олю. Пробач. Не зміг більше. Не шукай. — А.»
Вона не доторкнулася до листівки. Лише дивилася. Хвилинами. Може, годину. Ніби в цьому папері ховався поріг, переступивши який, усе в її житті розсиплеться. Потім вона ввімкнула радіо — диктор жваво розповідав про затори на Великій Окружній, наче нічого не сталося. Наче світ не втратив однієї людини. Тої самої, що дихав поруч кожного ранку.
Андрій пішов уночі. Так вона вирішила — бо не чула ні кроків, ні хлопка дверей, ні скрипу замка. Лише — пуста вішалка в передпокої. Його шарф — сірий, колючий — залишився висіти. Навіть парасолі він не взяв. Тієї, з дерев’яною ручкою та червоною вставкою. Оля довго дивилася на парасольку, наче вона могла відповісти на питання, на які бракувало слів.
Вона намагалася згадати, коли вони востаннє розмовляли щиро. Не про сміття чи список із супермаркету, а — по-справжньому. Мабуть, у квітні, на лавці біля озера. Андрій тоді тихо промовив: «З тобою важко дихати». Вона жартома відповіла. А він, можливо, уже тоді прощався.
До обіду Оля передивлялася старі фотографії. Там вони разом — у маршрутці, у горах, на дачі. Там — його рука на її плечі. Там — він тримає її за талію і посміхається. Колись ці фото гріли. А тепер усередині була лише холодна, безформна порожнеча. Вона навіть не плакала. І це лякало найбільше. Ніби почуття вигоріли, і залишився лише сірий, липкий провал.
Ввечері подзвонив Юрко, спільний знайомий. «У тебе все гаразд?» — запитав він. Оля відповіла: «Так. Просто не виспалась». Збрехала без вагань. Больно. Ніби репетирувала ці слова все життя. Після дзвінка вона сиділа в темряві, слухала, як капає вода з крана. Кожна крапля — як відлік.
Наступного дня вона вийшла на Київський вокзал. Просто постояти біля платформ. Дивитися на людей. На тих, хто їде, повертається, поспішає, махає, обіймає, плаче, сміється. Усі живі. Усі кудись біжать. А в ній — тиша, натягнута, як канат. Андрій завжди ненавидів вокзали. Казав: «Вони надто голосно нагадують, що все тимчасове». Він навіть не любив проїжджати повз. Але саме там, біля платформи, Оля зрозуміла — він не просто пішз квартири – він пішов з їхнього спільного «ми», і назад, може, вже немає шляху.
