Коли-небудь ти помітиш, що я вже не та, що була. Що руки трохи трясуться, коли я застібаю ґудзики, а під час обіду можу випадково збризнути соусом чи розмити одяг. Будь ласка, не сердься, будь ласка, будь зі мною доброю. Згадай, як колись я терпляче вчила тебе всьому, коли ти ще не вміла тримати ложку і самостійно одягатися. Якщо я часто повторюю одне й те саме не перебивай, просто вислухай.
Памятаєш, як ти просила мене казку сказати знов і знов, доки не підморгнувала у сон, обійнявши мене? Якщо я іноді ухиляюся від миття не докоруй. Пригадайте, як я вигадувала дивовижні історії, щоб заманити тебе у ванну, бо ти вперто не хотіла стрибати в воду. Коли я не розбираюся в нових гаджетах, не встигаю схапати телефон чи телевізор не смійся, дай мені хвилинку.
Згадай, як я навчала тебе писати перші літери, як ми разом рахували яблука на базарі у Києві і складали цифри, коли я вже майже не могла стояти на ногах. Якщо я іноді гублю слова або заплутуюсь у думках будь терплячою, не сердься. Головне для мене не те, про що я говорю, а те, що ти поруч, слухаєш мене, не відвертаєшся.
Коли мої ноги стануть слабкими і я вже не зможу йти пліч-о-пліч з тобою не думай, що я стала тягарем. Просто підсунь мені руку, так, як я колись простягала її, коли ти робив перші кроки по нашій оселі в Лесі Українці. Одного дня ти зрозумієш, що, хоч я і робила помилки, я завжди хотіла для тебе лише найкращого. Кожен мій крок, кожне рішення спроба полегшити твій шлях, зробити його трохи легшим за мій.
Подаруй мені трохи свого часу, краплину терпіння. Дай спиратися на твоє плече, так само, як ти колись ховався на моєму, коли було боляче чи страшно. Я люблю тебе, доню Зоряно. Люблю тебе, сину Тарасе. І молюся за вас, навіть коли ви вже не помічаєте цього.
