Зранку в квартирі панувала не звичайна тиша, а напружена, густа, ніби перед грізою. Це було не затишне мовчання, а тривожна беззвучність, від якої дрижали пальці. Навіть чайник кипів несміливо, немов боячись порушити ту дивну, крихку межу, за якою починався інший світ. Олеся стояла на кухні — боса, з вологою в волоссі, у старій сірій майці — і не могла згадати, навіщо прокинулася о сьомій. Будильник не ставила. Просто відкрила очі — і зрозуміла: щось змінилося.
На столі лежала листівка. Без конверта, між чашкою з недопитим відваром шипшини і пачкою підсушених хлібців. Ніби хтось кинув її мимохіть. Почерк був їй болюче знайомий — рівний, акуратний, без зайвих завитків. Так само підписувався Дмитро на святкові листівки: стримано, але з відтінком тепла в кожній літері.
«Олесю. Пробач. Не зміг більше. Не шукай. — Д.»
Вона не доторкнулася до листівки. Лише дивилася. Хвилинами. Може, годину. Ніби в цьому тонкому папірці крився поріг, який варто було переступити — і все в її житті розсиплеться. Потім увімкнула радіо — диктор жваво розповідав про затори на Кільцевій дорозі, ніби нічого не сталося. Ніби світ не втратив одну людину. Тієї самої, що дихала поруч кожного ранку.
Дмитро пішов уночі. Так вона вирішила — адже не чула ні кроків, ні хлопання дверей, ні скрипу замка. Лише — порожня вішалка в передпокої. Його шарф — сірий, колючий — залишився висіти. Навіть парасоля не взяв. Той, з дерев’яною ручкою та червоною вставкою. Олеся довго дивилася на парасольку, ніби та могла відповісти на питання, на які не вистачало слів.
Вона намагалася згадати, коли вони востаннє говорили щиро. Не про сміття чи список з магазину, а — по-справжньому. Напевно, у квітні, на лавоці біля озера. Дмитро тоді тихо промовив: «З тобою важко дихати». Вона віджартувалася. А він, можливо, вже тоді прощався.
До обіду Олеся передивляла старі фото. Там вони удвох — у тролейбусі, в горах, на дачі. Там — його рука на її плечі. Там — він обіймає її за талію і посміхається. Раніше ці фото гріли. А тепер всередині було лише холодне, безформне луно. Вона навіть не плакала. І це лякало найбільше. Ніби почуття вигоріли, і залишилася лише сіра, липка пустота.
Ввечері зателефонував Остап, спільний знайомий. «Ти в порядку?» — запитав він. Олеся відповіла: «Так. Просто не виспалася». Брехня вийшла без вагань. Без сліз. Ніби вона репетирувала ці слова все життя. Після дзвінка вона сиділа в пітьмі, слухала, як крапає вода з крана. Кожна крапля — немов відлік.
За день вона вийшла на Київський вокзал. Просто постояти біля платформ. Дивитися на людей. На тих, хто їде, повертається, поспішає, махає, обіймає, плаче, сміється. Всі живі. Всі кудись біжать. А в ній — тиша, натягнута, як трос. Дмитро завжди ненавидів вокзали. Казав: «Вони надто гучно нагадують, що все — тимчасове». Він не любив навіть проїжджати повз. Але саме там, біля платформи, Олеся зрозуміла — він не просто пішов з квартири. Він пішов із їхнього спільного «ми». І назад, можливо, шляху немає.
На третій день вона дістала парасольку. Поставила біля дверей. Потім прибрала. Потім знову повернула. Ніби ця парасолька стала якорем. Нагадуванням, що щось ще може залишитися. Або — повернутися.
Минуло два тижні. Листівка досі лежала на столі. Іноді вона помічала на ній пил — і здувала, ніби боялася стерти останні його слова. Іноді їй здавалося, що папірець трохи теплішає, коли вона наближається. Ніби в цих чорнилах пульсує щось живе — залишок любові, надії або того, що вона колись не дочула.
І ось одного ранку — стукіт. Гучний. Листоноша. Звичайний день, але пальці дрижать. На бланку доставки — відправник: Д. Завальний.
Всередині — лист. І квиток. Електричка до Боярки. Папір зім’ятий, ніби довго лежав у кишені. Унизу — підпис:
«Якщо зможеш — приїжджай. Якщо не хочеш — не тримаю. Просто скажи. Я не вмію інакше. Але чекати — все ще вмію».
Олеся сіла просто в коридорі, спиною до дверей. Підлога була крижаною. І це був найкращий холод у її житті. Тому що він — справжній. Тому що біль — значить, ще жива. Вона не плакала. Лише сиділа, очі заплющені. У грудях щось стиснулося. І це стискання було не про розпач — а про шанс.
Інколи любов не йде. Вона просто замовкає. Ховається у старих речах, у пам’яті запахів, у парасолі біля дверей, у старому почерку. І чекає, поки ти нарешті зможеш знову вдихнути. Без страху. Без злості. Просто — вдихнути.
Олеся доїхала до кінцевої. Він чекав. Без квітів. Без вибачень. Але з очима, в яких було лише одВін простягнув руку, і вона впустила його пальці між своїми, немов знаходячи старий шрам, який уже не болить.
