**Щоденниковий запис**
Мене звати Марія Степанівна, мені шістдесят дев’ять років. У мене два сини, три онуки й дві невістки. Здавалося б, з такою родиною я мала б купатися в увазі. Але останні роки живу, ніби осиротіла. Самотня у власній квартирі, з хворим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все пішло шкереберть. Поки він був живий, сини хоч інколи заїжджали — на свята, по справах. А як тільки ми його поховали, їх ніби вітром здуло. П’ять років. П’ять довгих, порожніх років я не бачила своїх дітей. А вони ж живуть у тому ж місті, хоч і на іншому кінці, але це всього сорок хвилин маршруткою.
Я не докоряла. Просто телефонувала. Просила допомогти. Коли сусіди затопили кухню — не сильно, але стеля облізла — я подзвонила обом. Обидва пообіцяли заїхати на вихідних. Ніхто не приїхав. Довелося шукати маляра. Справа не в грошах — образливо. Образливо, що діти, яких я виростила, не знайшли години для рідної матері.
Потім зламався старий холодильник. Я не розуміюся на техніці, побоялася, що в магазині мене обдурять. Знову звернулася до синів — «мам, там же є консультанти, самі впораєтесь». Довелося дзвонити братові — він прислав свою доньку, мою племінницю Наталку, з чоловіком. Вони все вибрали, все влаштували.
Коли почалася пандемія, сини раптом згадали про мене. Та дзвонили раз на місяць, щоб нагадати, як важливо сидіти вдома й замовити продукти через інтернет. Але вони не врахували одного — я не вмію. Зате Наталка показала, як це робити, оформила перше замовлення, залишила список аптек з доставкою й почала дзвонити майже щодня.
Спочатку мені було ніяково. Адже у Наталки є свої батьки, свій дім, чоловік, донька. Але вона — єдина, хто заходив до мене просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибратися, мила вікна. А одного разу прийшла просто попити чаю і посидіти поруч. Її дівчинка — моя праплемінниця — називає мене бабусею. Від неї я вперше за роки почула це слово.
Тоді я й вирішила: якщо мої рідні діти забули про мене, якщо їх цікавить тільки те, що можуть у мене взяти, а не дати — нехай квартира дістанеться тому, хто поряд не на словах, а на ділі. Я поїхала до ЦНАПу, щоб дізнатися про заповіт. І, як на зло, того дня подзвонив старший син. Запитав, куди їду й навіщо.
Я відповіла чесно.
Тут і почалося. Крики, лайка, звинувачення. «Ти що, з глузду з’їхала?!», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, як тільки підпишеш!»
А ввечері вони приїхали. Обоє. Вперше за п’ять років. Привели онучку, яку я ніколи не бачила. Принесли торт. Сіли за стіл. Я сподівалася — може, опам’яталися? Та ні. Почали переконувати, нагадувати, що в мене є рідні діти, що я не маю права віддавати квартиру чужій людині. Звинувачували Наталку в користі, малювали страшні картини, як вона мене виселить.
Я дивилася на них і не вірила власним очам. Де ж ви були весь цей час? Чому не згадали, коли мені потрібна була допомога? Чому дзвонили лише тоді, коли відчули запах спадщини?
Я подякувала їм за турботу. Сказала, що рішення прийняте, і воно не зміниться. Вони встали й пішли, грюкнувши дверима. Перед цим пообіцяли, що я більше ніколи не побачу своїх онуків і не дочекаюся від них допомоги.
Знаєте, я не боюся. Не тому, що мені байдуже. А тому що втрачати нема чого — я вже давно живу, ніби нікому не потрібна. Тільки тепер це стало офіційно.
А Наталка… Якщо вона колись вчинить зі мною так, як малюють мої сини — що ж, значить, помилилася. Але серце підказує: не помилилася. Вона нічого не просила. Ні грошей, ні квартири. Просто була поруч. Просто підставила плече. Просто була людиною.
І це для мене дорожче за будь-які родинні зв’язки.
