Бабуся Олена сиділа за кухонним столом та в’язала теплі шкарпетки — акуратно, петель за петелькою. У паспорті вона була Оленою Михайлівною, але в селі всі знали її просто як Олену — по-доброму, по-сусідськи.
У хаті стояла зимова тиша, лише тріщав радіоприймач на підвіконні. Раптом скрипнули двері. Бабуся підвела очі — і завмерла. На порозі стояв… справжній Дід Мороз. Червона шапка, сива борода, хутряна облямівка — усе, як треба.
— Добрий вечір, Оленко! — усміхнувся він. — Гостя приймеш?
Олена поправила окуляри, вдивлялася в гостя, у його мішок й чардаки, й здивовано видихнула:
— Господи, та невже це справді ти? З якби то раптом?..
— А як же? — засміявся дід. — Сьогодні ж 31 грудня! Увесь народ зустрічає Новий рік. А я до тебе — з подарунком.
— Та навіщо я тобі, старий? Діток би привітати, вірші послухати. А я що? Баба, усі подарунки вже передивилася.
— Дітлашів у селі тепер — на пальцях перерахувати. А от твої шкарпетки — такі теплі, — кивнув на в’язання. — Значить, і ти подарунок заслужила.
— Добре, коли вже прийшов, давай, даруй, — посміхнулася бабуся. — Тільки я тобі вірші не читатиму, спину ломить, ледве рухаюся.
— Тоді розкажи, що доброго зробила за цей рік.
— Та що я… — задумалася Олена. — Онукам рукавички зв’язала, сусідам — шкарпетки. Овочі роздала. Може, й не від доброти, а просто робити нічого.
— Не скромничай. Це й є добро — коли робиш щось безкорисливо.
— А от мого старого, між іншим, і слід прохолонув. Пішов зранку — і ні слуху, ні думки.
— Я ж і до нього мав зайти. Що, все такий же жартівник?
— Ще який! По сусідах ходить, байки розпускає, пісні співає. Усміхає всіх, щоб не сумували.
— Ти його любиш?
— А ти як гадаєш? — усміхнулася Олена. — Ми з ним півстоліття разом. Удаємо, що глухуваті, що не все чуємо і не все бачимо. І не сваримося. А навіщо?
Дід Мороз дістав із мішка хустку — м’яку, вовняну, з узором і блиском.
— Ось, тримай. Надінеш — і на десять років молодшою здасися.
— Краса така! — засяяли очі бабусі. — Про таку все життя мріяла. Дякую тобі!
— Подякуй чоловікові, — підморгнув дід. — Це він мені листа написав.
Вийшов у сіни, зняв кожух, шапку й сховав у скриню.
— Ех, Оленко моя… — пробурмотів. — Не впізнала рідного голосу. Чи робить вигляд?
А бабуся крутилася перед дзеркалом у новій хустині й шепотіла:
— Ось так і живемо, Петре… Ніби й не знаємо. А ж знаємо. Просто кохаємо по-своєму. І диво — у цьому…
