Ой, слухай, я розкажу тобі одну історію.
Мене звати Ганна Шевченко, мені шістдесят девять років. У мене двоє синів, троє онуків і дві невістки. З такою родиною можна подумати, що я купаюся в увазі та турботі. Але останні роки живу, як сирота. Сама у своїй хаті, з хворим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все змінилося. За його життя сини інколи заходили на свята чи коли справи були. Але як тільки його поховали, вони зникли. Пять років. Пять довгих років я їх не бачила, хоча вони живуть у тому ж місті, за сорок хвилин автобусом.
Я їм нічого не докоряла. Просто телефонувала. Коли сусіди затопили кухню не сильно, але стелю пошкодило я подзвонила обом синам. Пообіцяли приїхати на вихідних. Ніхто не приїхав. Довелося наймати маляра. Гроші не головне, але боляче. Боляче, що дітям знайти годину для матері надто складно.
Потім зламався старий холодильник. Я в техніці не розуміюся, боялася, що мене обдурять. Знову подзвонила синам «Мамо, є ж продавці, давай сама». У підсумку я зателефонувала братові, і він прислав свою доньку, мою племінницю Олену, з чоловіком. Вони все влаштували.
Коли почалася пандемія, сини раптом згадали про мене. Дзвонили раз на місяць, казали сидіти вдома й замовляти продукти через інтернет. Але вони забули одну річ я не вмію. Олена ж показала, як це робити, організувала перше замовлення, залишила список аптек з доставкою й почала дзвонити майже щодня.
Спочатку я почувалася винною. Адже в Олени свої батьки, свій дім, чоловік, донька. Але вона єдина приходила просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибрати, мила вікна. Одного разу прийшла просто на чай і посидіти поряд. Її донечка моя правнучка кличе мене «бабусею». Цього слова я не чула роками.
Тому я прийняла рішення: якщо мої власні діти мене забули, якщо їм цікавіше брати, аніж давати, то моя хата дістанеться тій, хто справді поруч. Я пішла до центру послуг і склала заповіт. І саме того дня, як навмисне, подзвонив старший син. Хотів знати, куди я йду.
Я сказала правду.
І почалося. Крики, образи, звинувачення. «Ти зїхала з глузду?», «Це наша спадщина!», «Вона тебе вижене, як тільки підпишеш!»
Того ж вечора вони прийшли. Обоє. Вперше за пять років. Привели онучку, яку я ніколи не бачила. Принесли пиріг. Ми сіли за стіл. Я сподівалася може, вони зміняться? Але ні. Вони намагалися мене переконати, нагадували, що в мене є діти, що я не маю права віддавати хату сторонній. Звинуватили Олену в користолюбстві, казали, що вона мене викине.
Я дивилася на них і не вірила. Де ви були весь цей час? Чому не допомогли, коли було тяжко? Чому згадали лише тоді, коли відчули загрозу для спадщини?
Я подякувала за турботу. І сказала, що рішення прийняте. Вони пішли, хлопнувши дверима, присягаючись, що я більше не побачу онуків і не маю на них розраховувати.
Знаєш, мені не страшно. Не тому, що мені байдуже. А тому, що втрачати вже нічого я й так жила, ніби мене немає. Тепер це просто офіційно.
А Олена Якщо колись вона зробить те, що передбачають мої сини ну, значить, я помилялася. Але серце каже, що ні. Вона нічого не просила. Ні грошей, ні хати. Вона просто була поруч. Протягнула руку. Поводилася, як людина.
А для мене це важливіше за всі родинні звязки.
