Мене звати Оксана Петрівна, мені шістдесят дев’ять. У мене два сини, три онуки та дві невістки. Здавалося б, за такого складу родини я маю купатися в увазі та турботі. Але останні роки живу так, нібто осиротіла. Самотня у власній хаті, з хворим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все пішло шкереберть. Поки він був живий, сини хоча б інколи заїжджали — на свята, по справах. А ледві ми його поховали, їх ніби вітром здуло. П’ять років. П’ять довгих, порожніх років я не бачила своїх дітей. А вони ж живуть у тому ж місті, хоч і на іншому кінці, але це всього сорок хвилин маршруткою.
Я не докоряла. Просто телефонувала. Просила допомогти. Коли сусіди затопили кухню — не сильно, але стеля покришилась, — я обдзвонила обоє. Обоє пообіцяли заїхати на вихідних. Жоден не приїхав. Довелося шукати маляра. Не в грішах річ — боляче. Боляче, що діти, яких я виростила, не знайшли години для рідної матері.
Потім зламався старий холодильник. Я не розуміюся на техніці, побоювалася, що в магазині мене обдурять. Знову звернулася до синів — «мам, там є консультанти, самі впораєтесь». Довелося дзвонити братові — він прислав свою доньку, мою небогу Мар’янку, з чоловіком. Вони все вибрали, все влаштували.
Коли почалася пандемія, сини згадали, що я існую. Хоча дзвонили раз на місяць, щоб розповісти, як мені важливо сидіти вдома й замовити продукти через інтернет. Але вони не врахували одного — я не вмію. Зате Мар’янка показала, як це робиться, оформила перше замовлення, залишила список аптек із доставкою й почала дзвонити майже щодня.
Спочатку мені було ніяково. У Мар’янки ж свої батьки, свій дім, чоловік, донька. Але вона — єдина, хто заходив до мене просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибрати, мила вікна. А одного разу прийшла просто попити чаю і посидіти поруч. Її дівчинка — моя правнучата небога — кличе мене бабусею. Від неї я вперше за роки почула це слово.
Тоді я й вирішила: якщо мої рідні діти забули про мене, якщо їх цікавить лише те, що в мене можна взяти, а не дати — нехай хата дістанеться тому, хто поряд не на словах, а на ділі. Я поїхала до ЦНАПу, щоб дізнатися про заповіт. І, як на зло, того дня подзвонив старший син. Запитав, де я й навіщо туди їду.
Я відповіла чесно.
Тут і почалося. Крики, лайка, звинувачення. «Ти що, зовсім з глузду з’їхала?!», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, щойно підпишеш!»
А ввечері вони приїхали. Обоє. Вперше за п’ять років. Привели онучку, яку я ніколи не бачила. Принесли торт. Сіли за стіл. Я сподівалася — може, опам’яталися? Та ні. Почали умовляти, нагадувати, що в мене є рідні діти, що я не маю права віддавати хату сторонній людині. Звинувачували Мар’янку в користі, малювали жахливі картини, ніби вона мене виселить.
Я дивилася на них і не вірила своїм очам. Де ж ви були весь цей час? Чому не згадали, коли мені потрібна була допомога? Чому дзвонили лише тоді, коли відчули запах спадщини?
Я подякувала їм за турботу. Сказала, що рішення прийнято, і воно не зміниться. Вони встали й пішли, грюкнувши дверима. Перед цим пообіцяли, що я більше ніколи не побачу своїх онуків і не дочекаюся від них допомоги.
Знаєте, я не боюся. Не тому, що мені байдуже. А тому що втрачати нічого — я вже давно живу, ніби нікому не потрібна. Тільки тепер це стало офіційно.
А Мар’янка… Якщо вона колись вчинить так, як малюють мої сини — що ж, значить, помилилася. Але серце підказує: не помилилася. Вона нічого не просила. Ані грошей, ані хати. Просто була поруч. Просто підставила плече. Просто була людиною.
І це для мене дорожче за будь-які кровні зв’язки.
