У пятницю ввечері, коли Марічка поверталася з роботи, вона й гадки не мала, що цей день переверне її життя. Відчинивши двері їхньої київської квартири, вона, як завжди, весело гукнула:
Коханий, я вдома!
Тиша. Незвична, важка тиша.
Дивно Він же мав бути вже тут подумала вона й пройшла у спальню.
Відкривши двері, вона завмерла. Її чоловік, Тарас, швидко-швидко складав речі у валізу.
Тарасе Що ти робиш? прошепотіла вона, відчуваючи, як стискається серце.
Їду, холодно відповів він, навіть не подивившись на неї.
Їдеш? Але чому? Що сталося?
Усе через твого батька, буркнув він із роздратуванням.
Мого батька? Яким чином він тут до чого?
Марічка нічого не розуміла ані його слів, ані цієї ситуації. Але перед її очима розвалювалося їхнє спільне життя, якому вона віддала стільки любові й терпіння.
Вони познайомилися, коли Марічці було двадцять вісім. Тарас, на вісім років старший, був впевненим у собі, харизматичним, з життєвим досвідом. Тоді їй здалося, що вона знайшла чоловіка своєї мрії. Родина, подруги усі нагадували, що вже час виходити заміж, що “годинник тикає”. Тож кожен новий знайомий починав здаватися їй потенційним нареченим що, звичайно, їх відлякувало.
Але з Тарасом все було інакше. Вони зустрілися в київській кавярні завдяки спільній знайомій, і між ними відразу пробігла іскра. Він був уважним, чарівним. А коли дізнався, що у Марічки є власна квартира у Печерську, новенька машина, добре оплачувана робота в держструктурі та батько-бізнесмен став ще ніжнішим і турботливішим.
Через рік вони влаштували розкішне весілля, яке повністю оплатив її батько. Тарас не заперечував. Навпаки із задоволенням погодився на посаду в одній із крамниць свого тестя.
Їхнє спільне життя спочатку нагадувало казку: подорожі за кордон, романтичні вечері, подарунки. Але була одна деталь, яка псувала усе: Тарас ніколи не витрачав жодної копійки. За все завжди платила Марічка. Спочатку вона не звертала уваги. Потім почала запитувати. А згодом благати.
Чому весь тягар лежить на мені? скаржилася вона найкращій подрузі. Я хочу відчувати себе коханою, захищеною.
Але Тарас лише сміявся:
Не переймайся, рибко. Усе гаразд. Не накручуй себе через дрібниці.
На роботі він робив мінімум, весь час сидів у телефоні, а гроші, які заробив, таємно відкладав на свій рахунок. Марічка нічого не підозрювала.
Потім вона тяжко захворіла. Під час місячної госпіталізації Тарас відвідував її рідко, тоді як батьки були поруч щодня. Коли вона повернулася додому шок: квартира була у жахаючому стані.
Ти навіть не прибрав? скрикнула вона.
А нащо? Це ж жіноча справа, так? відповів він, знизуючи плечима.
Але я була в лікарні, Тарасе! І тепер знову я маю все прибирати?
Ну, ти вже вдома. Роби сама.
Виснажена, вона замовила клінінгову службу. Лікарі сказали: реабілітація займе щонайменше рік. Про вагітність не могло бути й мови.
Через рік, коли лікарі нарешті дали добро, вона з хвилюванням розповіла про це Тарасу.
Уяви? Ми можемо спробувати У нас нарешті може бути дитина!
Ну Не зараз, я зайнятий, буркнув він, не відриваючи очей від PlayStation, яку вона подарувала йому за свої гроші.
Тижні минали. Він ухилявся. А потім одного дня випалив:
Слухай, Марічко Я йду. І дитина з тобою мені не цікава.
Що?!
Я тебе не люблю. Ніколи не любив. Ти була просто зручною. Квартира, гроші, авто. А тепер мені набридло. Ти більше ні на що не здатна.
Тарасе, ти ти не можеш так вчинити. Ти ж бачив, через що я пройшла, скільки чекала
Твої проблеми не мої. Я роблю, що хочу.
Він захлопнув валізу, кинув туди консоль і пішов.
Марічка кілька днів не могла ні їсти, ні спати. Через три дні стурбовані батьки забрали її до себе. Побачивши дочку в такому стані, її батько ледь не вибухнув від люті.
Вони відвезли її у свій будинок під Києвом. Тараса звільнили того ж вечора, а завдяки звязкам тестя його банківський рахунок заблокували. Усі його заощадження пішли димом.
Тарас опинився без копійки, без роботи, без житла. Йому ледь вистачило на найдешевший орендований кут. І жодного плану на майбутнє.
А через кілька місяців із Марічкою трапилося маленьке диво: дві рожеві смужки на тесті. Сльози, сміх, дзвінок батькам і ця величезна гордість за те, що колись вона знайшла в собі сили сказати: “Годі”.
