Жінка сміялась, коли я плакав
— Та годі тобі вити, як мала дитина! — Ганна різко відвернулась від плити, розмахує кописткою. — Що за вистави розводиш?
Тарас сидів за кухонним столом, схопившись за голову. Плечі його тремтіли, а по обличчю котились сльози.
— Галю, та як же ти не розумієш… Це ж мама була, — прохрипів він крізь плач.
— Мама, мама! — передражнила дружина, грюкнувши каструлею об стіл. — Вісімдесят чотири роки прожила, чого ще треба? Людям і шістдесяти не судилось.
Тарас підвів на неї заплакані очі.
— Як ти можеш так говорити? Вона ж тебе любила, як рідну доньку.
— Любила, любила, — відмахнулась Ганна. — Особливо коли вказувала, як борщ варити й онуків виховувати. Тридцять років слухала я її нау́ки.
Ганна сіла навпроти чоловіка й почала наливати собі юшку. Апетит у неї був добрий, хоч минуло всього кілька годин після похорону свекрухи.
— Годі вже гризтися, — сказала вона, відкусуючи шматок хліба. — Мертвих не повернеш. Краще подумай, що з її хатою робитимемо. Продавати треба, поки ціни не впали.
Тарас різко підвівся, стілець з грюком упав.
— Ти з глузду з’їхала! Про хату думаєш, коли мама ще землею не остигла!
— А коли ж думати? — спокійно продовжувала їсти Ганна. — Через рік? Через п’ять? Хата пустує, комуналка капає. Треба ж практично, Тарасе.
Тарас схопився за скроні. Останні дні він почувався, ніби потрапив у когось страшний сон. Мати вмирала три місяці, страждала важко. Він кожного дня їздив до лікарні, сидів біля ліжка, тримав за руку. А Ганна жодного разу не поїхала, завжди знаходила причини.
— У мене голова болить, — казала вона.
— Трохи застудилась, не хочу заразити.
— На роботі завал, не можу вирватись.
А тепер, коли все скінчилось, вона думає про гроші.
— Я піду до кімнати, — сказав Тарас, направляючись до дверей.
— Куди це «до кімнати»? — здивувалась дружина. — Їж, поки не остигло.
— Не можу я зараз.
— Дарма. Си́ли треба поповнювати.
Тарас вийшов на балкон і зачинив двері. Жовтневий вітер миттєво обпалив обличчя. Він схилився на перила й дивився вниз, на подвір’я, де грали діти. Звичайне життя тривало, а в ньому все розривалось на частини.
Мати пішла, і з нею зникла остання ниточка, що зв’язувала його з дитинством, з домом, з часами, коли він був комусь справді потрібен. Ганна ніколи не розуміла цього зв’язку. Для неї свекруха була тягарем, джерелом непорозумінь.
Двері на балкон скрипнули.
— Тарасе, заходь, замерзнеш, — Ганна вийшла до нього з чашкою чаю. — Випий гарячого.
Він узяв чашку тремтячими руками.
— Галю, скажи чесно — ти хоч трохи її любила?
Жінка знизала плечима.
— Любила, не любила… Яка тепер різниця? Жили ж якось усі ці роки.
— Якось, — повторив Тарас. — Так, просто якось жили.
Ганна прискіпливо подивилась на чоловіка. В її очах блимнуло щось схоже на тривогу.
— Ти чого це? Не подобається, як ми живемо?
— Не знаю, — чесно відповів він. — Зараз нічого не знаю.
Вони помовчали на балконі. Ганна куталась у халат, а Тарас пив гарячий чай маленькими ковтками.
— Слухай, а пам’ятаєш, як мама вчила тебе млинці пе— Пам’ятаю, — відповіла Ганна, і вперше за ці дні в її голосі промайнули нотки жалі.
