Коли восени старий Володимир захворів, все навколо змінилося. Сусіди зателефонували: Андрію, приїжджайте. Ваш батько лежить, сам не встає.
Після смерті дружини Зореслави, що була справжньою підтримкою, у будинку на краю села Козацьке запанувала гучна тиша. Володимир, її чоловік, залишився сам. Сусіди говорили:
Тяжко йому буде без Зореслави, бо вона встигала все: і город, і хату, і курей, і корову.
Але він тримався. Вранці підгоджував худобу, вдень ходив по подвірю, майстрував щось, аби руки не були без діла. Сидіти й сумувати не його характер. Проте роки брали своє: після сімдесяти здоровя вже не те, ноги підводили.
Син Андрій, що жив у великому місті Київ, часто приїжджав. Сидів поруч на лавці:
Тату, може, поїдеш до нас? Ти будеш в комфорті, ми подбаємо.
Ні, синку, відмахувався Володимир. У вас своя сімя, свої турботи. А я що, буду заважати? Тут я вдома, тут кожен куточок мій.
Андрій лише зітхав. Він розумів характер батька: гордий, мовчазний, ніколи не любив, щоб йому співчували.
Невістка Ладислава, медсестра у київській лікарні, слухала розмови й мовчала. Вона жила в місті, мала двох підлітків. Свекор здавався їй суворим, трохи відстороненим, немов визнавав її, але не дарував тепла.
Та коли восени Володимир захворів, усе змінилося. Сусіди ще раз крикнули:
Андрію, приїжджайте. Ваш батько лежить, сам не встає.
Андрій не зволікнув і поїхав. У хаті було холодно, на плиті порожньо. Володимир лежав на ліжку, худий, згорблений.
Тату, схилився син, чому ти мовчиш?
Та що махнув рукою старий. Не хотів клопотів на вашу голову кидати. Пройде, я встану.
Але не встав. Після лікарняного обстеження стало ясно: сам він у селі не впорається. Андрій знову вмовляв:
Поїдьте до нас, тут лікарня ближче, і ми поруч.
Не хочу тягарем бути. У вас діти, робота А я кому потрібен?
Тоді слово взяла Ладислава. Вона дивилася на виснаженого свекра і в серці відчувала біль, що лишилася безслівна.
Тату, сказала вона вперше так щиро, годі вже впиратися. Ви не тягар, а наш рідний. Поїдете до нас, і все буде добре.
Володимир поглянув на неї здивовано, ніби вперше побачив не просто невістку, а жінку з теплим серцем.
А ти не проти, невісточко? тихо спитав він.
Не проти, тату, усміхнулася вона. У нас місця вистачить. Діти зрадіють.
Так він опинився в місті. Спершу йому було незвично: шум, людей, тісний двір замість садка. Ладислава робила все, аби він почувався як удома. Варила улюблений борщ із квасолею, прала, поставила в кімнаті стару лампу, яку принесли з села.
Одного вечора він сказав:
Дякую тобі, доню.
За що, тату?
За те, що не дозволила пропасти. Андрій добрий, та ти, як і Зореслава, береш на себе найважче.
Ладислава слухала, зітхала, і сльози скочили по щоках. Вперше за багато років вона відчула, що свекор назвав її дочкою.
Час йшов. Діти бігали до дідуся, слухали його розповіді про молодість, про те, як він з бабусею будував хату. Дід навчив онука виготовляти деревяні човники, а онука співати старовинні пісні.
І що найцікавіше: у будинку, де завжди поспішали й не встигали, з появою Володимира стало більше тепла. Ладислава зрозуміла: це не вона зробила добро свекрові, а він подарував усій родині своєю присутністю.
Андрій одного разу сказав дружині:
Я навіть не уявляв, що ти зможеш. Тато завжди був гордий, і я боявся, що ви не зійдетеся.
Та яке там, усміхнулась вона. Потрібно було лише побачити в ньому людину, яка теж потребує любові.
Володимир прожив у їхній родині ще кілька років, ніби розквітнув, не зважаючи на хвороби. На свята вони всі збиралися за столом, і він казав:
Найбільше щастя коли є кому подати склянку води і коли є для кого жити.
Коли настав його останній день, він міцно тримав Ладиславу за руку і прошепотів:
Дякую, доню, що не дала мені бути самотнім.
Після похорону Ладислава довго стояла біля могили, відчуваючи: вона втратила не лише свекра, а ще одного батька.
