Коли восени Володар захворів, усе змінилося. Сусіди підхопили телефон і кликнули:
Андрію, підїжджайте. Тато ваш лежить, сам не піднімається.
Коли Марію, його кохану дружину, вже не стало, у хаті на краю села, що на Поділлі, запанувала глуха тиша. Володар, її чоловік, залишився один. Сусіди підморгували:
Теж йому буде важко без Марії, бо вона встигала всюди: і город, і хата, і кури, і корова.
Але він тримався. Вранці підгодовував худобу, вдень бігав по подвірю, щось штучковував, аби руки не боліли від нудьги. Сидіти й смутись не його природа. Але роки не шкодять: після сімдесяти здоровя вже не те, ноги підводять.
Син Андрій, що жив у Києві, часто підїжджав. Сів поруч на лавці:
Тату, а не поїдеш до нас? Тобі там легше буде, ми подбаємо.
Ні, синку, відмахнувся Володар. У вас свої сімї, свої турботи. А я що, буду на заваді? Тут я вдома, кожен куточок мій.
Андрій зітхнув, бо зрозумів свого батька: гордий, мовчазний, не любив, коли йому співчувають.
Невістка Лариса, що живе з Андрієм у місті, працює медсестрою, має двох підлітків. Свекор здавався їй суворим, трохи відстороненим, ніби визнає її, а тепла не показує.
Але коли восени Володар захворів, усе змінилося. Сусіди кликали:
Андрію, підїжджайте. Тато ваш лежить, сам не піднімається.
Андрій сразу їхав. У хаті було холодно, плита порожня. Володар лежав худий, згорблений.
Тату, схилився син, чого ти мовчиш?
Що махнув рукою старий. Не хотів клопотів на вашу голову кидати. Пройде, я встану.
Але встати не вдавалося. Після лікарні зрозуміли: сам він у селі не впорається. Андрій знову вмовляв:
Переїдьте до нас, там лікарня ближче, ми поряд.
Не хочу бути тягарем. У вас діти, робота А я кому потрібен?
Тоді слово взяла Лариса. Вона глянула на втомленого свекра і відчула в серці щось схоже на біль.
Тату, сказала вона щиро вперше, годі вже впиратись. Ви не тягар, ви наш рідний. Приїдете до нас, і буде добре.
Володар подивився на неї здивовано, ніби вперше побачив не просто невістку, а жінку з теплим серцем.
А ти не проти, невісточко? тихо спитав.
Не проти, тату, усміхнулася вона. У нас місця вистачить. Діти зрадіють.
Так він опинився в місті. Спершу йому було незвично: шум, люди, тесний двір замість садка. Лариса робила все, щоб він почувався вдома. Варила його улюблений борщ з квасолею, прала білизну, у кімнаті поставила стару лампу, яку привезли з села.
Одного вечора він сказав:
Дякую тобі, доню.
За що, тату?
За те, що не дозволила мені зникнути. Андрій добрий, але ти як та Мирослава. Вона теж всім серцем брала на себе найтяжче.
Лариса слухала і ковтала сльози. Вперше за довгі роки вона відчула, що свекор назвав її донькою.
Час йшов. Діти бігали до дідуся, слухали його історії про молодість, про те, як він з бабусею будували хату. Дід навчив онука токарити деревяні човники, а онука співати старовинні пісні.
І що найцікавіше: у хаті, де завжди поспішали й не встигали, з появою Володаря стало тепліше. Лариса зрозуміла, що не вона принесла доброту, а він подарував сімї свою присутність.
Андрій одного разу сказав дружині:
Я й не уявляв, що ти так впораєшся. Тато завжди був гордим, і я боявся, що ви не знайдете спільну мову.
Та яке там, усміхнулась вона. Просто треба було побачити в ньому людину, яка теж потребує любові.
Володар прожив у їхньому будинку ще кілька років, ніби розквітнув, незважаючи на хвороби. На свята всі збиралися за столом, і він казав:
Найбільше щастя коли є кому подати склянку води і коли є кому жити.
А коли настав його останній день, він міцно тримав Ларisu за руку і прошепотів:
Дякую, доню, що не дала мені бути самотнім.
Після похорону Лариса довго стояла біля могили і відчувала: вона втратила не лише свекра, а ще одного батька.






