Коли все стає на свої місця: Оксана обирає себе
— Мамо, я сьогодні затримаюся, у Софійки день народження. Ми з друзями йдемо в кіно, — Дмитро на ходу поцілував Оксану в щоку й зник у ванній. З-за дверей почувся його безжурний сміх — він щось наспівував, пускаючи воду.
Оксана стояла біля вікна й слухала, як життя знову гуде поруч. Дмитро був щасливим. Легким. Вільним. Таким, яким вона ніколи не була.
Колись, у вісімнадцять, вона теж вірила в просте щастя. Андрій здавався мрією — сміливим, гарним, впевненим. Вони закохалися, влаштували весілля, почали життя з чистого аркуша. А вже через кілька років Оксана зрозуміла — її життя складається лише з побуту, мовчання й самотності.
Андрій все частіше затримувався «на роботі», повертався похмурим, байдужим. А потім була та баночка дитячого пюре в його сумці. І підгузники. Вони назавжди врізалися в її пам’ять, як доказ.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурмотів він тоді.
— А що ж це, Андрію? Що це?! — кричала вона, тримаючи банку, ніби останню нитку реальності.
Після цього все розсипалося. Було важко, але вона вистояла. Вона виховувала Дмитра сама. Без підтримки. Лише свекруха залишилася поруч — допомагала, не кидала.
Дмитро виріс, став розумним, добрим, дорослим. Вона пишалася ним. Але іноді… Іноді поверталося відчуття порожнечі. Як зараз.
Вона сіла у крісло, взяла в руки телефон — і побачила сповіщення: «Богдан надіслав вам запит у друзі». Богдан… Її шкільна симпатія. Той, хто колись чекав біля школи з ромашками. Вона навіть не знала, що пам’ятає його посмішку. Але серце раптом стиснулося.
— Людо, ти не повіриш, — подзвонила вона подрузі. — Богдан, той самий Бодя з 10-А, знайшов мене у Фейсбуці!
— Серйозно?! Той, що був у тебе по вуха закоханий? Андрій же тоді аж зубами скрипів, коли його бачив. Додай! Він зараз ніби при справі, і кажуть, нещодавно розлучився.
Вона додала. І все завертілося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого палали щоки. Богдан був уважним, ввічливим, щирим. Їй здавалося, що вона знову ожила.
— Дмитре, я хочу познайомити тебе з кимось, — сказала вона одного разу синові.
— З Богданом? — усміхнувся він. — Мам, я все бачу. І я радий за тебе.
Вона сяяла. Вперше за довгі роки. Але це тривало недовго. Богдан почав писати рідше. Потім — сухо. А потім прийшло повідомлення, від якого в горлі завмер ком:
«Оксано, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Андрія — це було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася в екран, приголомшена. Чоловік за п’ятдесят… і така помста? Усе це — лише гра? Відплата за юнацьку образу?
— Ну й псяюча, — зітхнула Люда, коли почула. — Напиши йому! З гідністю.
Вони разом склали відповідь — з іронією, стримано, жорстко:
«Дорогий Богдане! Величезне тобі дякую! Не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, так фліртувала, так почувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість. Ніби двадцять років з плечей скинула. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Успіхів. Цілую (платонічно). Оксана».
Відповідь прийшла миттєво — потік образ, докорів і скарг. Але Оксана вже сміялася. Вперше — по-справжньому.
А через тиждень її зупинила біля супермаркету блондинка:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Богданом!
Оксана завмерла, потім — несподівано для самої себе — усміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Тетяна. Вулиця Лісова, 15. Вона й мого чоловіка забрала, і до Богдана дісталася. Профі.
Блондинка завмерла, а Оксана, ледве стримуючи сміх, пішла додому.
Сонце ковзало по її обличчю. І раптом вона зрозуміла — вона щаслива. Без чоловіків. Без драми. ББез доказів.
