Коли все пішло — без звуку
Коли хлопнули двері, Остап не здригнувся. Він сидів на старому табуреті біля стіни, босоніж, у потертій футболці та джинсах. У руці пінилась недопита чашка кави. З передпокою почувся звук ключа, що повернувся у замку — два рази. Все. Пішла. З валізою. З щіткою, косметичкою, парфумами, чий аромат досі висів у повітрі. З голосом, з кроками, з дрібними ранковими звуками — все зникло раптом. Без криків. Без сцени. Майже ввічливо.
Він підвівся, повільно підійшов до вікна. Спостерігав, як внизу, на шумній вулиці, тривало чуже життя: хлопці ганяли на самокатах, бабуся годувала голубів, жінка швидко виводила на прогулянку свого тер’єра. Місто жило, ніби не помічаючи, що його маленький світ щойно розсипався. Потім він знову сів. Не заплакав. Нікому не подзвонив. Не взявся за горілку. Просто сидів, ніби все це — не з ним. Наче глядач, що лишився у залі після вистави, сподіваючись, що актори вийдуть ще раз. Але завіса не рухалася.
З Маріанною вони були разом вісім років. Були подорожі, спонтанні ночівлі у наметі, затяжні сварки, примирення на кухні та сміх крізь сльози. А потім — все стихло. Не тому що кохання закінчилося. А тому що зникли слова. Пропали сенси. Вона щось розповідала — він кивав, не вслухаючись. Він жартував — вона не чула. Або робила вигляд. Тиша стала нормою. Зручною, як старий халат — не гарний, але теплий.
Він почав помічати, як щось важливе втрачається, ще рік тому. Спочатку намагався боротися — купував квіти, пропонував поїхати до Карпат, приносив каву до ліжка. А потім просто змирився. Ніби з тим, що осень завжди настає — а ти все одно ходиш без шарфа, сподіваючись, що ще рано. Аж раптом усвідомлюєш — запізно.
Тепер він лишився сам. Не вигнанець. Не вдівець. Просто порожній.
Він ходив по квартирі, наче музеєм минулого часу. Брав у руки її речі: шпильку, пудреницю, флакончик з лавандовою олією, від якої тепер пахли його долоні. Торкався книжок із закладками, що залишила вона. Не читав — просто тримав. Наче тепло рук досі жило на сторінках.
У ванній — її гребінець із волоссям. У коридорі — шарф, забутий на вішалці. Він не міг зрозуміти, чи навмисне вона залишила ці дрібниці. Чи просто поспішала. Чи хотіла, щоб він знав: до кінця не пішла. Ще ні.
Він вийшов на вулицю ближче до вечора. Йшов, куди очі дивляться. Через старі двори, до школи, де колись навчався. Пройшов повз пекарню, де вона купувала йому улюблені макові рулети. Повз аптеку, де одного разу вони разом вибирали ліки від застуди. І раптом згадав, як вона колись стояла біля вікна, мокра до нитки, а він витирав їй волосся старим рушником. Тоді вона вперше прошепотіла:
— З тобою так тихо…
Він тоді подумав: це комплімент. А сьогодні зрозумів — це був крик. Беззвучний. Тихий бількот: «Поговори зі мною… хоч коли».
Наступного дня він не пішов на роботу. Лишився вдома. Тиша у квартирі була така, що здавалося — вона має вагу. Вона торкалася плечей, лягала на груди. Остап ходив по кімнатах, намагаючись не порушити повітря.
Відчинив шафу. Її бік майже пустий. Майже. На вішалці висіла одна сукня. Синька, з дрібними білими ґудзиками. Він згадав, як вона надягала її на день народження подруги. Як він тоді подумав: гарна. Але так і не сказав.
Зняв сукню. Повісив на спинку стільця. І сидів навпроти. Весь ранок. Весь день. Ніби чекав, що хтось увійде. Ніби ця сукня — свідок. Чи її тінь.
Він почав говорити. Вголос. Тихо, майже шепочучи. Розповідав те, що ніколи не казав. Що любив, але не показував. Що боявся, але робив вигляд, що все під контролем. Що втомився від їхньої мовчанки, але не знав, як її розірвати. Він говорив, бо більше не міг мовчати. Навіть якщо слухати було нікому.
Через тиждень він сів на автобус і поїхав до її матері. Не заради надії. Заради поваги. Кинув у поштову скриньку тонкий конверт із листом. Написав, що не буде заважати. Не буде чекати. Але якщо раптом… раптом їй стане важливо знати, що хтось досі тут — він буде. Без прохань. Без умов. Просто — бути.
Минуло три місяці. Він не дзвонив. Не шукав. Жив. Повільно. Дуже повільно. Вперше за довгий час почав слухати музику — не фоном, а справді. Помічав, як пахне весна. Чув, як тріскаються бруньки на деревах. Став відповідати на запитання не одразу. Став жити не всередині себе — а у світі.
І от одного вечора хтось постукав. Двічі. Глухо. Як ключ у замку.
Остап завмер. Потім підвівся, підійшов.
Відчинив. На порозі стояла Маріанна. У пальті, застіб— Зайшов, — промовив він, і дощ за вікном раптом став тихішим, ніби нарешті дав їм мовчати разом.
