Коли ж ти, Марино, плануєш покинути Київ?

Коли ти плануєш переїзд, Мариночко?
Мама стояла в кухонному прохідному, опираючись на дверну раму. У руці чашка чаю, голос байдужий, майже зневажливий.
Ти про переїзд? Марина повільно відклала ноутбук, що зігрівав їй коліна. Мамо, я ж живу тут. Я працюю.
Працюєш? запитала мама, її обличчя вкрила крива посмішка. Ось ти сидиш в інтернеті, пишеш вірші? Або статті? Хто їх читає?
Марина різко закрила кришку ноутбука, серце стиснулося. Вона вже не раз чула, що її заняття «незначне», і кожен раз це звучало, немов плювок.
Вона докладає зусиль. Фріланс це нескінченні правки, дедлайни, ранкові тексти, клієнти, які вимагають все вчора, і запізнілі платежі
У мене постійні замовлення, видихнула вона. І гроші є. Я оплачую комунальні послуги, я
Ніхто нічого від тебе не вимагає, відмахнулася мама. Ситуація просто така, Мариш. Ти вже доросла, розумієш усе. Толя з Олею і дітьми планують переїзд. У їхній однокімнатці вже тісно. Ти ж це знаєш.
А я що? Я не сім’я? раптом вибухнула вона, голос тремтів.
Ти одна, Марин. Ти сам собі. У них діти, сім’я. Ти вважаєшся розумною, самостійною. Знайдеш житло, може, підеш на справжню роботу.
Люди працюють з 9 до 6, а не ночами за ноутбуком.
Марина мовчала, у горлі стискалося. Пояснювати марно. Мама ніколи не питала, чим саме вона займається. Не цікавилося: «Що ти пишеш? Де це можна прочитати?» Тільки докори, розчулені погляди, ремарки типу: «Краще б касиром стала».
Самотність дзвеніла в вухах, мов вирок, ніби її хочуть вигнати з квартири, з життя, з родини.
Коли батько повернувся з роботи, розмова тривала в трьох: він, мама і вона, немов на домашньому суді.
Толя і дружина багато чого досягли, розпочав батько, сідаючи в крісло. Працюють обидва, двоє дітей.
Ти Так, ти молодець, що не сидиш склавши руки. Але настав час ставитися до життя серйозно.
Тату, я живу тут. Я не ледарка! Заробляю, хоч і вдома, у піжамі. Платжу за їжу, за комуналку, не живу на вашій шиї!
Ти не розумієш, перебив його. Це не про гроші. Це про потребу. У Толі діти, слухай, одному півтора року. Їм потрібна ця квартира, важко.
А мені легко?! вибухнула вона. У вас немає труднощів!? Мені 28, без підтримки, без чоловіка, без дітей. Тільки робота, яку ви не визнаєте!
Вони подивились один на одного, наче вона їх втомила. Її слова здавалися примхою, а не болем.
Ти ж сильна дівчина, сумно кивнула мама. Ти впораєшся. Толя з Олею навіть не уявляють
«А мені коли?», подумала вона, не сказавши вголос, бо сили вже не залишилося.
Куди ти хочеш дістатися? запитала вона, хриплячи. Я нічого не прошу: ні грошей, ні допомоги. Лише куточок, розуміння.
Можеш знайти оренду, невпевнено відповіла мама. Усі молоді живуть у зйомних квартирах. Ти ж не працюєш офіційно, отож без привязки.
Ви себе чуєте?
Марина вже не памятала, як завершився вечір. Лише довге сидіння на підвіконні, вглядаючись у темний двір. Дощ падало, краплі по склі текли, мов сльози, без крику.
Ранок розбудив її шумом у коридорі: валізи, голоси, метушня.
Мариш, ми тимчасово покладемо речі Толі в комору, сказала мама, не дивлячись. У них переїзд.
Вона розуміла, все з самого початку. Жити з цим було огидно.
Марино, все вже вирішено, говорила мама, ніби просила передати сіль. Проста, буденна інтонація, без емоцій.
Тобто ви не питаєте, не пропонуєте, а просто ставите факт?
Що питати? Ти вже доросла. Потрібно самостійно щось вигадати, а не в дитячому садку. Це лише тимчасово. Знайди оренду, можливо, щось зміниться.
Тимчасово? На пару десятиліть, доки у Толечки онуки не підуть.
Ось твоя іронія, кивнула мама. Ти завжди все сприймаєш у гострих термінах.
Вони стверджували, що не вороги, а сімя це не лише ти.
Звичайно, не лише я, гірко усміхнулася Марина. Все для Толі. Я зайва, привид на дивані, відсутня.
Ти перебільшуєш, сказав батько, зявившись у дверях. Толя син, а ти сильна, зрозумієш нас.
«Я не хочу бути сильною, я хочу бути потрібною»
Наступного дня Марина подивилась на квартири в оренду. П’ятнадцять хвилин від дому сірий під’їзд, іржаві двері, бабуся, що скаржиться на котячі крики вночі.
Квартира виглядала як музей мотлоху: шпалери з облупленими трояндами, килим на стіні, табурет без ніжки.
Ви де працюєте? підозріло запитала господиня.
Я фрілансер, пишу статті онлайн. відповіла Марина.
Онлайн? Це як?
На комп’ютері, в інтернеті, на біржах, постійні клієнти.
Тобто сидите вдома. Тільки без гостей, пральну машину запускайте раз на тиждень. Електрика зараз дорога.
Зрозуміла, кивнула Марина, відчуваючи, як щось падає всередині.
Вечором мама надіслала фото: «Дивись, вже зібрали дитяче ліжечко, мило, правда?»
Що ти замислила? запитав батько за вечерею. Марина принесла останні речі: кеди, штатив, плед, який подарував дідусь.
Знімаю поки кімнату, відповіла вона. Пізніше, можливо, переїду.
Правильно, підкреслив він. Пора вже знайти справжню роботу в колективі, з розкладом
Тату зітхнула вона. У мене клієнти з різних країн, я веду блог великої компанії.
Хто це перевірить? У Толі все чітко: бухгалтерія, оклад. У тебе туман. Напишеш ти ще десять статей, а далі?
Далі я буду жити самостійно, без вас. Дякую, що навчили не чекати допомоги чи визнання.
Батько хотів сказати ще щось, але вона вже піднялася, сховала ключ у кишеню і попрямувала до виходу.
Марина тихо прозвучало за спиною. Ми не злі.
Вона зупинилась на порозі, секунду задумалась.
Я знаю. Це просто ваша дурість.
І пішла.
У новій кімнаті пахло нафталіном, штори старі, сіро-бежеві, стіни зелені. Марина сіла на ліжко, обхопила коліна і думала, як легко її вигнали.
Без криків, без шуму, лише «переїжджай». «Ти сильна». «Ти одна, значить не важлива».
Можливо, й краще, проте в серці порожньо, боляче.
Ти не зламалася, прошепотіла вона у темряві. Тож вже перемогла.
Вона часто прокидалась раніше будильника, просто лежала в напівтемряві, дивлячись у стелю. Шум за стіною, сумна пенсіонерка, запах старого килима наче тиснула плита.
Гірше було думати, що рідний дім уже не її, що батьки бачать у ній вантаж.
Вона писала статті мовчки, зосереджено, ночами редагувала, отримувала гроші, клієнти хвалили, а самій було байду. Біль залишався.
Одного вечора, коли запах смаженої цибулі линув з квартири сусідки, Марина отримала повідомлення від молодшого брата:
«Коли перепишеш документи? Квартира ж тепер наша, щоб не ділити. Полюдськи».
Вона застигла, дивлячись на екран, як на зрадника.
«Полюдськи що це означає?»
Відповіла повільно:
«Квартира на ім’я батьків, я прописана. Ви мене виключаєте. Тепер хочете позбавити права?»
Відразу отримала відповідь:
«Не нервуй. Просто треба чіткість. Ти ж сама сказала, що їдеш. Навіщо тобі прописка? Ми тут живемо».
Ось ти й «живеш», прошепотіла вона. Слово «дякую» вам не знайоме.
У вихідний вона поїхала в парк, сіла на лавку з кавою, відкрила ноутбук, писати не вдавалось, лише думала, гірко і голосно. Згадала мрію працювати в редакції, писати великі статті, надихати. Скільки безсонних ночей, а батьки ніколи не сказали: «Ми пишаємося тобою».
Для них Толя молодець, сім’янин, «мужик». А вона недоречна дочка, якій «не пощастило». І що? Викреслити?
Увечері зателефонувала тітка Валя, мамина сестра, завжди розумна.
Мариночко, вибач, тільки дізналася Мені так соромно за сестру, за всю цю історію.
Нічого, відповіла Марина втомлено. Все нормально.
Ні, не нормально! Ти розумна, без підтримки, а тримаєшся. Працюєш. А вони? Квартира не клітка, а робота справжня. Світ на людей, як ти, тримається.
Марина слухала, сльози тихо текли по щоках від полегшення, що хтось її помітив.
Дякую, тітонько Валя, прошепотіла вона.
Тримайся, люба. Сім’я не ті, хто по крові, а ті, хто по суті. Нехай живуть зі своєю совістю.
Через тиждень Марина вирішила переїхати в інше місто. Знайшла вакансію контентредактора у великій компанії, гнучкий графік, добру зарплату. Онлайнспівбесіда пройшла без питань про «справжню» роботу, її портфоліо вразило.
Коли вона сказала мамі про переїзд, та отримала лише:
Якщо вирішила, не ображайся. Ми ж з доброти
З доброти? Ви вигнали мене, мовчки, без вибору.
Ти завжди перебільшуєш, Марино. Ми не хотіли зла.
І вийшло, як завжди.
Вона не крикувала, не лаялася, лише говорила спокійно. Мама розлючилась і повісила трубку.
За день до відїзду Марина зайшла в під’їзд, притулилася до стіни, заплющила очі.
Все, що нажито, втрачено? ні. Я здобула свободу, себе.
Вона поїхала тихо, без скандалів, з новим подихом.
У новому місті Марина приїхала з однією валізою, ноутбуком і відчуттям, ніби народилася заново. Квартирастудія з вікнами в парк, світла, без зайвих меблів все своє.
Перший тиждень пройшов, ніби в кіно: кафе, ноутбук, кави, спостереження за перехожими, без поспіху. Ніхто не крикнув: «Зроби це, ти не працюєш».
Одного разу вона посміхнулася собі у вітрині, щиро, без натягу. Вперше за довгий час стало легко.
Через місяць її запросили в офіс, щоб познайомитися з командою. Атмосфера живі люди, проектори, обговорення, кава в термосах, веселі суперечки біля дошки.
Ви, здається, наша людина, Маріно, сказала керівниця. Ви така активна, зріла. Досвід у вас великий?
Марина на мить замислилася, захотіла розповісти про стару квартиру, брата, мати, «ти ж не працюєш». Але лише усміхнулася:
Досвід? Так, життєвий, дуже концентрований.
Ось і видно. Пишете сильно, аж болить між рядків.
Бо я знаю, як це бути невидимою, тихо сказала вона. І більше цього не хочу.
Одного вечора отримала довге голосове повідомлення від мами:
«Марина Чому не дзвониш? Ми з Толею посварились, він хоче продати квартиру, щоб в іпотеку взяти більше. А я думала, що він не хоче, щоб ми були власниками Як ви? Все гаразд? Сумуємо за тобою»
Вона прослухала кілька разів, потім зрозуміла: боляче вже не болить.
Колись це було страшно, огидно, але тепер немає ні бажання повертатися, ні гніву, ні помсти. Вона нічого нікомусь не винна.
Через кілька місяців Марина взяла кота з притулку, назвала його Кокосик. Білий, як ранкове сонце в новій квартирі.
Купила затишний стіл, повісила на стіну карту світу з позначками «Туди хочу». Завела блог і почала писати не лише на замовлення, а й від себе. Люди коментували, писали: «Це про мене», «Тепер, спостерігаючи, як її слова надихають незнайомих, вона відчула, що нарешті знайшла своє справжнє місце у світі.