Теж не хочу сваритись. Але коли ти, нарешті, приб’єш ту полицю?
У суботу після сніданку Марічка взялася за прибирання. Василь сів на кухонному диванчику з ноутбуком. Його справа – винести сміття пізніше. Поки що він гортав стрічку соцмереж.
Раптом вискочило фото усміхненого Андрійка, з яким разом вчилися в універі. Під фото був підпис: «Ура! Нарешті-то! Здійснилось! Заселився! Запрошую всіх на новосілля. Заходьте, дивіться, позаздрите!» Василь клацнув і побачив знімки квартири, знятої з виграшних ракурсів.
Цю хату рік тому Андрійко отримав у спадок після бабусі. Ремонту там не було років сорок, меблі – ще радянські. Жити в такій – грошей треба купу, а в нього їх не було. Думав одразу продати, аби голови не ламати. Він і дружина відкладали на власне житло, і з продажем спадщини можна було пришвидшити справу.
Та дружина раптом уперлась. Квартира занедхана, але в історичному центрі Києва. Запропонувала на вже накопичені гроші зробити якісний ремонт і продати втричі дорожче. Тоді вже точно вистачить на дві кімнати, як і мріяли.
Майже рік пішов на ремонт. Зате тепер – не впізнати. Як писав Андрійко, виявилося багато прихованого потенціалу. Знесли перегородку між ванною й туалетом, зруйнували стіну між кухнею і кімнатою – отримали простору вітальню. Підібрали вдалі шпалери, купили недорогу сучасну меблівку в стилі мінімалізму. І вийшла не квартира, а цукерочка.
У коментарях люди не жаліли захвачених слів. Всі вітали, хтось завищав від захвату, а хтось і від заздрощів. Майже кожен припускав, що без дизайнера тут не обійшлось.
«Ні, ми самі вивчали тему, дивились в інтернеті. Робили все самі, окрім штробіння стін і стяжки підлоги. Наталко придумувала, як розставити меблі, вибирала шпалери», — запевняв Андрійко.
Василь привітав друга стримано. Позаздрив, звісно. Вони з Марічкою жили в однушці. Тато його друга поїхав до сина в Канаду після смерті дружини. Продавати квартиру поки не хотів — раптом не приживеться. Дозволив Василеві з Марічкою пожити безкоштовно, але з умовою: нічого не перероблювати. Теж непогано — одружились, і вже є дах над головою.
Колись на першому курсі Василь залицявся до Наталки. Але вона обрала Андрійка. Дурням щастить. У Наталки завжди було відчуття стилю — навіть у простій блузці вона виглядала, мов із модного журналу. Навіть Василь, далекий від моди, це розумів.
Звісно, Андрійко робив брудну роботу, але всі ідеї були Наталчині. Та вийшло чудово. Василь оглянув свою кухню. Нічого особливого, звичайна, нуднувата. І вона йому подобалась… до цього моменту.
«Ну й ну, Андрійко!» — схопив ноут і метнувся у кімнату, забувши на хвилину, що під час прибирання Марічку краще не чіпати. Нехай спершу «випустить пари», тоді вже…
Марічка, витягнувшись навшпиньки, акуратно витирала пил з навісної полиці. Василь знову помітив, яка в неї фігура — закачаєшся! У цю мить полиця затремтіла. Шурупи тримались на чесному слові, а книги вже купою лежали на підлозі.
Він хотів непомітно зникнути, але Марічка обернулась, здула з лиця пасмо волосся.
— Чого стоїш? Краще б полицю прибив.
— Хотів показати… Дивись, який Андрійко з Наталкою ремонт зробили. Я б теж не відмовився… — і запнувся, побачивши вираз обличчя дружини.
— Покажи, — попросила Марічка.
— Ось, дивись. — Василь із задоволенням повернув до неї екран. — Ну як? Квартира була повністю убита. Андрійко взагалі хотів одразу продати… — намагався говорити без заздрощів.
— Так. Молодці, — сухо сказала Марічка й глянула на нього.
— Що? Моя бабуся молода й помирати не збирається. Та ще й невідомо, коми квартиру заповідає — онуків у неї двоє.
— Хай живе твоя бабуся. Він пише, що все сам зробив. Наталка лише ідеї підкидала.
— Ну так.
— Не доходить? Скільки вже казала — прибий полицю?! Книги місяць на підлозі пиляться, жовтіють. Ми рік живемо в цій квартирі, де щодня щось сиплеться. Мені що, з вулиці майстра кликати, щоб прибив? Не соромно? Якби для Наталки, так ти б, мабуть, не квартиру, а палац збудував?
— Ну почалося, — зітхнув Василь. — Зараз усе в інтернеті, а ти все паперові книжки купуєш. — Буркнув, закрив ноут і рішуче відступив на кухню.
— Ні, почекай. — Марічка пішла слідом. — Коли справа доходить до полиці, ти раптом стаєш сліпим і глухим. Я ж тобі не нарікаю, що всі шафи заставлені твоїми дисками. Нащо їх збирати, коли в інтернеті все є? Включив — і слухай. Я ж не засуджую твоє хобі. Давай мінятись: ти викинеш диски на підлогу, а я покладу туди книги. Може, тоді полицю зробиш?
— Давай купимо книжкову шафу. Я не протиКоли Василь повернувся з магазину з новою шваброю, на порозі його вже чекала Марічка з сміхом у очах і напрочуд міцними шурупами у руках — мабуть, кохана вже навчилася сама прибивати полиці, але тепер це буде їхня спільна робота, як і все інше в цьому будинку.
