— Коли вечеря буде готова?
— Коли її приготуватимеш, от і буде. Свекруха кинула на стіл старі окуляри. — Миколо, що твоя дружина просить, щоб я піднялась до плити? А вона підлежатиме?
Олеська, не чекаючи, схопила декілька речей і безмовно крокнула у коридор, за нею — Тетяна Петрівна.
— Куди це ти? — запитала вона. — На відпустку! — відповіла жінка, і двері закрилися.
Олеська з полегшенням поклала важкі валізи на підлогу.
— Я вдома! — прозвучало з кімнати глухе бурмотіння, і з’явився чоловік середнього віку, у спортивному костюмі й м’яких капцях.
— Олеско, чому кличеш? Ти ж не в селі. Поводься гідно, — сказав він.
— Я ж могла б зайти, коли зарплата прийшла, а продукти треба закупити, — відповіла вона.
Він гучно зітхнув:
— Ой, які продукти?
Повернувшись, він зайшов у іншу кімнату, а Олеська важко вдихнула.
Вона працювала на двох роботах, тримала дім у руслі, а її чоловік, під впливом матері, вже третій рік писав «епічну» книгу, яку ніхто не зрозумів.
Відкидаючи халат, вона перенесла валізи на кухню. Від наступного дня — відпустка, треба прибрати всю оселю, випрати, погладити та скласти речі під оком Тетяни.
Олена Марченко, зайшовши на кухню, спитала:
— Олеско, ти що, вже розстеляєш? Чи збираєшся годувати чоловіка? Він увесь день працює, а тепер має чекати!
— Чи багато заробив? — спитала вона, і сама не знала, чому запитала.
Колись вона з благоглінням спостерігала за молодим письменником, який мріяв про славу. Тепер вона лише тремтить під поглядом свекрухи, намагаючись задовольнити її, бо під час декрету саме тітка тримала сім’ю.
Олена, вже готова йти, різко обернулася:
— Що ти сказала?
— Я запитала, чи багато заробив. Люди, коли працюють, гроші приносять у хату.
— Як ти смієш! Микола цілий день вигадує новий розділ! Ти не розумієш, як працює голова!
Олена схвилилася і вийшла, а Олеска задумалась:
— Чому я тут? Син в селі вже давно шумить, а це відвертає Миколу від писання чергового «шедевра».
Вона знову вийняла продукти з холодильника, укладаючи їх у велику сумку. Зарплату та відпускні отримала, планувала привезти смаколики і купити подарунок сину в дорозі.
Вийшовши в коридор, вона поставила сумку і схопила ще щось зі скрині. Микола, не відволікаючись від телевізора, запитав:
— Коли вечеря буде готова?
— Коли приготуватимеш, от і буде, — відповіла вона.
Свекруха кинула окуляри.
— Миколо, що твоя дружина хоче, щоб я піднялась до плити? А вона підлежатиме?
Олеська, не чуючи, взяла кілька речей і підскочила по сходах, кличучи таксі: «Шістдесят кину! Один раз можна!»
Андрійко, вже в ліжку, підкотився до матері і міцно обійняв. Жінка притиснула його до себе, радіючи.
Мати, глянувши на Олеску, спитала:
— Чому ти залишила Миколу? Хто буде за ним доглядати?
Мати завжди ставилася до зятя стримано, не даючи йому шансів. Після весілля вони їдили в село до батьків, а теща швидко поставила хлопця на місце, змушуючи працювати на подвір’ї та в городі.
— Досить, мамо! Я йду у відпустку на місяць! — крикнула вона.
Мати, усміхаючись, відповіла:
— Ну, дякуй Богу, що відпочинеш і будеш з сином.
Олеська лягла з сином, довго не могла заснути, дивлячись у місячному світлі, як росте хлопчик.
Вранці прокинув її аромат випічки, що навіював сон. Андрійка вже не було. Олеска розтяглася, і з’явився син:
— Бабуся, скільки пирогів напекла! Цілий таз!
Після сніданку вона запитала мати:
— Що робити далі?
— Ти вже відпочила? — спитала мати.
— Тепер інша робота.
— Піди до городу, капуста заросла, огірки треба прополоти.
На третій грядці вона зрозуміла, що робота в полі приносить задоволення, і усміхнулася:
— Вперше бачу, щоб поливати грядки з таким щасливим обличчям!
Тоді з’явився Євген Соловей, її колишній сусід, з яким вона закохалася в дитинстві. Він приніс цукерки, доглядав за нею, а потім пішов на службу.
— Чому ти тут? — запитала Олеска.
— Приїхав до мами, розлучився місяць тому, — відповів він.
Вечором Євген запросив усіх до дому, жарили шашлики, балакаючи про все. Олеска відчула, що не треба нічого приховувати, можна просто жити.
Через два тижні мама сідає перед нею:
— Що ти думаєш? Повертаєшся?
— Не знаю, мамо, а як жити? Робота є, а житла — нема.
— Може, щось знімеш? Або залишайся, знайдемо роботу.
— Ти бачила, як він дивиться?
— Це лише відлуння дитинства, — відповіла вона.
Мама, збентежена, сказала:
— Я лише хочу, щоб вам було добре удвох.
Олеська розсміялася, бо мама справді хотіла добра.
Євген поїхав на тиждень, а Олеска сумуватала, навіть лаялася на себе, наче в дитсадку. Микола надсилала дзвінки й смс, сперечався, що вона невдячна, що не виписує його з квартири.
Свекруха телефонувала, погрожуючи, що вся провина — на її плечах, якщо вона не повернеться.
Останні дні затихли, і це здавалося добре, хоч і дивно. Вечором Євген приїхав, привізши Андрійка великою машиною, і запросив їх до дому.
Перед будинком зупинилася машина, звідки вискочила молода жінка Оксана Романова і крикнула:
— Любий, скільки ти ще ховаєшся? Пограймо, а тоді поїдемо в місто.
Олеська зрозуміла, що це дружина Євгена, колишня, зайва тут. Оксана взяла Андрійка за руку, і вони рушили до будинку, коли підбіглося таксі.
З таксі вийшли Микола і його мати.
— Подивіться на неї! — крикнула Тетяна. — Чому ви приїхали?
Олеська стискає губи, розуміючи, наскільки вони неприємні.
— Відпочили? Поверніться додому! Чоловікові працювати треба, а ви бовтаєтесь!
Микола, розлючений, заявив:
— Я пишу книгу! Це не робота на заводі.
— Знаєш, Миколо, ти — невдаха, ти нічого не зробив для сім’ї, не забезпечив ні грошима, ні знаннями! — ридала теща.
Олеська підбігла до своєї хвіртки, а там стояв Євген, усміхаючись:
— Ого, вечір у нас. Ти молодець, відповіла, як треба.
Вони спостерігали, як Микола і його мати обмінювалися словами, і все розвивалося в цьому сновидінному місті.
У селі Олеська не залишилася. Після розлучення з Євгеном вона і Андрійко поїхали до Києва, де новий чоловік пропонував їй офісну роботу. Спочатку мала зарплату, але Жека (Євген) був здивований:
— Твоя зарплата — твоя зарплата. Сім’ю забезпечувати має чоловік.
Микола теж одружився з Оксаною, а його мати тепер утримувала двох «дармоїдів».
Все, що трапилось, врешті-решт, розквітло в нових формах, ніби мрія, що розпливалася в світанку.
