– Мам, сьогодні йду з Олею до кіно! Будь на зв’язку, гаразд? – гукнув Андрій і поцілував Маріанну в щоку, перш ніж зникнути у ванній. Вона чула, як він щось собі під ніс наспівує, як дзюрчить вода. Він був щасливий… Вільний. Таким, яким вона ніколи не була. – Мам, я пішов! – покликав Андрій, виглянувши сяючим обличчям у своїй улюбленій блакитній сорочці. – Щасти тобі, рідний! – Маріанна махнула йому рукою й сіла у крісло. Телефон тихо дзенькнув – нове повідомлення. Вона розгублено відкрила його… і застигла.
Крізь вечірню тишу пробилося тихе схлипування. Маріанна лежала, згорнувшись калачиком, обіймаючи коліна, і беззвучно плакала – сльози залишали вологі смужки на подушці.
– Мам, що з тобою? – Андрій повернувся раніше й схвильовано подивився на неї. Вона поспішно витерла очі, натягнула посмішку:
– Усе добре, сонечко. Просто трохи втомилася.
Він сів поряд, вдивляючись у її обличчя. Дорослий уже. Високий, стриманий, з тією ж чарівною усмішкою, що й у дитинстві. Тільки тепер вона частіше призначалася не їй, а його Олі…
Спогади нахлинули раптово. Вісімнадцять. Олег. Заміжжя. Любов до запаморочення. Наївна віра, що почуття подолають усе. Але… не подолали.
– Мам! Де моя блакитна сорочка? – голос Андрія вирвав її з думок.
– У шафі, зліва! – гукнула вона, усміхнувшись.
Вона підійшла до дзеркала. Сорок два. В очах – сум, який давно ніхто не помічав. Ніби життя застрягло в минулому…
Вона ясно пам’ятала той день. Вівторок. Крамниця біля дому. Хліб, молоко. І… Олег. З пакетом і… баночкою дитячого харчування. Підгузниками. Усмішка на обличчі. Очі зрадили правду.
– Це… не те, що ти подумала, – пробурмотів він.
– А що я мала думати?! Що ти лікуєшся у цієї… як її… Ганни?! У вас уже дитина?!
Потім був туман. Крики. Розлучення. Самотність. Але й свобода.
Вона навчилася жити одна. Без Олега. Без скандалів. Свекруха лишилася на її боці, підтримувала. Вона виховувала сина, вчилася посміхатися… забувати зраду.
Іноді все ж накривало. Як сьогодні, коли вона бачила, як Андрій обіймає Олю. Як вони будують стосунки – усвідомлено, з повагою. Без дурних обіцянок «назавжди».
Телефон знову дзенькнув. Запит у друзі. Богдан… Той самий Богданко зі школи?!
Шкільний двір. Вона – перша красуня. Він – з букетиком волошок біля воріт. Потім прийшов Олег. А Богданко лишився у минулому.
– Людо, ти не повіриш… Богданко зі школи написав!
– Той, що був у тебе закоханий аж до останнього дзвоника? – засміялася подруга. – А Олег таки його ревнував до скандалу!
– Він мені просто запит кинув.
– То додай! Він зараз у великій фірмі працює, ніби розлучився…
Наступні тижні були як казка. Повідомлення. Флірт. Сміялися, листувалися до ранку. Богдан був уважним, легким, з добрим гумором… Тільки тепер у ньому була впевненість чоловіка, який багато прожив.
– Андрію, – сказала вона одного вечора, – я хочу познайомити тебе з кимось…
– З Богданом? – Андрій усміхнувся. – Мам, я все бачу. Ти сяєш. Я радий за тебе.
Вона заплакала. Але незабаром Богдан став писати рідше. Коротше. А потім…
«Маріанно, вибач. У мене є інша. Ти тоді вибрала Олега – було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася в екран. Застигла. Дорослий чоловік… влаштував помстиве шоу через двадцять років?
– Ну, годі ридати! – влетіла Люда. – Зараз ми цьому Дон Жуану відпишемо.
Вони разом склали повідомлення – з гумором, злістю й полегшенням:
«Дорогий Богданку! Дякую тобі велике! Не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, фліртувала, відчувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість, ніби зняв двадцять років. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Цілую (платонічно). Маріанна».
Відповідь прийшла одразу – потік образ і лайки. Але Маріанна вже сміялася. Вперше – від душі.
А через тиждень її зупинила білявка в супермаркеті:
– Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Богданом!
Маріанна кліпнула очима. Потім – несподівано для самої себе – усміхнулася:
– О, ви не за адресою. Справжня розлучниця – це Ганна. Вулиця Лісова, 15. Вона й мого чоловіка забрала, і до Богдана добралася. Профі.
Білявка завмерла, а Маріанна, ледве стримуючи сміх, пішла додому. Уявивши обличчя Ганни…
Вечірнє сонце ніжно торкнулося її обличчя. І раптом вона зрозуміла – вона щаслива. Просто так. Без чоловіків. Без істеріки. Без необхідності щось комусь довА потім зрозуміла – найкраще ще попереду.
