“Коли життя тільки починається: історія Оксани”
— Мамо, я сігодні з Софійкою йдемо в кіно! Будь на зв’язку, гаразд? — гукнув Денис і поцілував Оксану в щоку, перш ніж зникнути у ванній. Вона чула, як він щось наспівує під ніс, як дзвенить вода. Він був щасливий… Вільний. Таким, яким вона ніколи не була. — Мамо, я пішов! — покликав Денис, визираючи сяючим обличчям у своїй улюбленій блакитній сорочці. — Щасти тобі, сину! — Оксана махнула йому рукою і сіла у крісло. Телефон тихо дзенькнув — нове повідомлення. Вона розгублено відкрила його… і завмерла.
Крізь вечірню тишу пробилося тихе схлипування. Оксана лежала, згорнувшись у клубочок, обіймаючи коліна, і беззвучно плакала — сльози залишали вологі сліди на подушці.
— Мамо, що з тобою? — Денис повернувся раніше і з тривогою подивився на неї. Вона поспішно витерла очі, натягнула посмішку:
— Усе добре, сонечко. Просто трохи втомилася.
Він сів поруч, вдивляючись у її обличчя. Вже дорослий. Високий, стриманий, з тією ж чарівною усмішкою, що й у дитинстві. Тільки тепер вона дедалі частіше призначалася не їй, а його Софійці…
Спогади нахлинули раптово. Вісімнадцять. Олег. Заміжжя. Любов до запаморочення. Наївна віра, що почуття подолають усе. Але… не подолали.
— Мамо! Де моя блакитна сорочка? — голос Дениса вивів її із задуми.
— У шафі, зліва! — гукнула вона, усміхнувшись.
Вона підійшла до дзеркала. Сорок два. В очах — смуток, який давно ніхто не помічав. Ніби життя застрягло в минулому…
Вона ясно пам’ятала той день. Вівторок. Магазин біля дому. Хліб, молоко. І… Олег. З пакетом і… баночкою дитячого пюре. Підгузками. Усмішка на обличчі. Очі зрадили правду.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурмотів він.
— А що я мала думати?! Що ти лікуєшся у тієї… як її… Тетяни?! У вас уже дитина?!
Потім був туман. Крики. Розлучення. Самотність. Але й свобода.
Вона навчилася жити одна. Без Олега. Без скандалів. Свекруха лишилася на її боці, підтримувала. Вона виховувала сина, вчилася усміхатися… забувати зраду.
Іноді все ж накривало. Як сьогодні, коли вона бачила, як Денис обіймає Софійку. Як вони будують стосунки — усвідомлено, з повагою. Без дурних обіцянок «назавжди».
Телефон знову дзенькнув. Запит у друзі. Богдан… Той самий Богданко зі школи?!
Шкільний двір. Вона — перша красуня. Він — з букетиком ромашок біля воріт. Потім прийшов Олег. А Богданко лишився в минулому.
— Людо, ти не повіриш… Богданко зі школи написав!
— Той, що був у тебе закоханий аж до останнього дзвоника? — засміялася подруга. — А Олег же тоді його ревнував до бійки!
— Він мені просто запит кинув.
— То додай його! Він зараз у великій компанії працює, чув, що розлучився…
Наступні тижні були як казка. Повідомлення. Флірт. Сміялися, листувались до ранку. Богдан був заБогдан був уважним, легким, з добрим гумором… але тепер у його словах відчувалася впевненість чоловіка, який багато пережив.
