**Щоденник Марини: коли життя починається наново**
— Мамо, сьогодні йду в кіно з Олею! Будь на зв’язку, добре? — кинув Денис на ходу, цілуючи мене в щоку.
Він зачинив за собою двері у ванну, і залунав звук води. Під її шум він півголосом наспівував щось бадьоре. Я сіла у крісло біля вікна й, як завжди, застигла, дивлячись на нього. Він був щасливий. Вільний. Легкий.
Таким, яким я ніколи не була.
Перед очима блимнуло минуле: мені вісімнадцять, я закохана, як дівчинка, і виходжу заміж за Олега. Тоді здавалося, що кохання — це назавжди. Що все буде просто, аби тільки триматися за руки.
— Мам, а де моя блакитна сорочка? — вирвав мене зі спогадів голос Дениса.
— У шафі, ліворуч, як завжди, — посміхнулася я, відчуваючи теплий біль у грудях.
Підійшла до дзеркала й побачила себе. Красиву, струнку… але очі. Очі зраджували втому. Не від побутових клопотів — від життя.
Той день увірвався, як удар батога. Звичайний ранок, магазин біля дому. Я за хлібом. А він — з пакетом, де дитяче харчування та підгузки.
— Це… не те, про що ти подумала, — пробурмотів Олег.
Але я все зрозуміла. У Вікторії — його нова родина. А я, Марина, більше не частина його життя. Були крики, сльози, приниження. Потім — тиша. Порожнеча. І нове життя.
Без нього. Зате з сином.
Тоді свекруха лишилася поруч. Навіть захищала мене. Я виростила Дениса сама. І лише інколи дозволяла собі згадати, як легко колись віддала своє щастя. Чи краще сказати — дозволила його забрати.
Денис вийшов із ванної, сяючий, у тій самій блакитній сорочці. Він став дорослим. Незалежним. Мудрим. Таким, якою я хотіла бути у свої вісімнадцять.
— Бувай, мам! — помахав він.
— Гарного вечора, сонечко, — кивнула я, повертаючись до вікна.
Тоді прийшло повідомлення. Легкий звук, і на екрані: «Тарас надіслав вам заявку в друзі». У грудях щемно. Тарас? Той самий Тарасик зі школи? З букетами волошки вранці?
Я подзвонила подрузі.
— Людо, ти не повіриш… Тарас! Зі школи! Додався!
— Тарас, який був у тебе закоханий все життя?! Ну то що, додавай! Він, між іншим, тепер важлива персона. І, здається, в розлученні…
Так почалася наша історія. Листування. Розмови до пізньої ночі. Смішні меми, теплі слова, компліменти. Ніби повернулася в юність. Ніби знову дихається легко.
Через два тижні я зізналася синові:
— Дениску, хочу познайомити тебе з однією людиною…
Він усміхнувся.
— З Тарасом? Мам, ти сяєш, як ялинка на Різдво. Я радий за тебе.
Не втримала сліз. Від полегшення. Від вдячності.
Та це тривало недовго. Тарас почав віддалятися. Повідомлення стали короткими. Потім прийшов лист:
«Марино, вибач. У мене є інша. Просто… колись ти обрала Олега. Тепер ти знаєш, як це — коли тебе відкидають».
Я читала й не вірила очам. Чоловік за сорок вирішив помститися за шкільне кохання? Серйозно?
Подруга примчала, як вихор.
— Пиши йому! Прямо зараз! Разом напишемо!
І ми написали. Со сльозами. Зі сміхом.
«Дорогий Тарасику! Дякую! Ти був глотком свіжого повітря. Я знову почувала себе молодою й гарною. Щасти тобі й твоєму… майбутньому. Марина».
Відповідь була передбачуваною: образи. Але мені вже було байдуже.
Тижнем пізніше в супермаркеті я зустріла жінку — яскраву блондинку з нафарбованими губами й злим поглядом.
— Це ви?! Ви зруйнували моє життя з Тарасом!
Я завмерла. А потім раптом, у якийсь незбагненний момент, мені стало… смішно.
— О, розлучниця? — з подихом повторила я. — Дорога, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Вікторія. Відбиває чоловіків професійно. Спочатку мого, тепер ось і вашого…
— Вікторія?!
— Угу. Зелена, 12. Не помилитеся — у неї червоне авто. Я ж знаю.
Я вийшла із супермаркету, ледве стримуючи сміх. Хіба Вікторія дізнається, хто їй підклав цю «міну»?
Ввечері сонце ховалося за дахи. Я сиділа на балконі, повернувшись обличчям до світла. І раптом зрозуміла: уперше за багато років мені добре. Не через чоловіка. Не через флірт. Просто — добре.
Задзвонив телефон. Повідомлення від сина:
«Мам, ми з Олею хочемо з’їхатися. Спробуємо жити разом. Без поспіху. Без пафосу».
Я посміхнулася. Ось воно. Щастя. Бачити, як твоя дитина будує своє життя усвідомлено. Мудро. Без ран, без болю.
А я?.. Я просто житиму. Для себе. Для тиші. Для спокою.
І якщо доля колись знову підкине мені кохання — я буду готова.
Але тепер — я належу собі. І вже ніхто цього в мене не відбере.
