Коли зрада лунає луною — історія одного кохання та прощення
Олена копалася в городі, полола квітник, коли до неї підійшла сусідка Ганна. Та, ніби між іншим, кинула:
— Олено, ти свого Миколу що, годувати перестала? Він, між іншим, у Катерини Степанівни вечеряє…
Олена завмерла. Руки опустилися.
— Ганно, що ти несеш?!
— А те й несу, що сама бачила, — з єхидством відповіла та. — Учора йшла до вчительки, щоб сина обговорити. Підійшла до вікна, а там твій Микола за столом з нею, як рідний. Я постукала — він під стіл і сховався.
— Не вірю. Вигадала ти все, — Олена хотіла відмахнутися, але дриж уже пробігла по спині.
— Та нащо мені брехати? Не віриш — як хочеш. Тільки потім не дивуйся.
Олена ніби й не повірила, але осад лишився. Тим більше, Миколу останнім часом щось не тягне до столу. Третій день поспіль приходить з роботи й каже: “Так втомився, їсти не хочу”. Ані юшки, ані котлет.
Того вечора, коли чоловік рано ляг спати, Олена не могла закрити очей. Вона дивилася на його обличчя в місячному світлі й боролася з думками. “Не може бути. Не може…”
Через день Миколи не було вдома. Вечеря прохолола. Олена, не витримавши, накинула хустку й побігла до хати Катерини Степанівни.
Підійшовши до воріт, вона постояла в нерішучості. Тихо. Світло горить лише у присінку. В хаті — тиша. Але що за куртка висить у сінях? Схожа. Дуже схожа на Миколину. І тут її осяяло. Донька Марійка нещодавно навчилася вишивати — і, пишаючись, прикрасила батькові підкладку квіточками. Олена підійшла й, замираючи, вивернула куртку. Крихітні вишиті сонечка врізалися в очі, наче крики правди. Серце закалатало, немов божевільне. Ноги підкошилися. Вона опустилася просто на підлогу. Сльози полилися самі.
За хвилину в сінях з’явився Микола. Збентежений, зморений.
— Олено… ти все не так зрозуміла…
— А ти що, тут ботаніку вивчаєш? Чи в вас уроки математики до півночі? — Олена підвелася, і в її голосі було більше болю, ніж злості. — Я ж, дурненька, вірила, що ти втомлюєшся… А ти — з нею, за одним столом. І навіть під стіл лізеш, коли спіймають!
Микола кинувся за нею, але вона вже мчала через вулицю.
— Олено! Ну пробач! Люди ж дивляться!
— А хай дивляться! Я не по чужим ліжкам скачу. Мені соромитися нічого! Це тобі — і їй — має бути соромно!
Катерина Степанівна була в селі на становищі столичної панянки. Місцеві — не в рахунок. Вона поселилася в комунальному будинку на чотири родини й рахувала дні до повернення в місто. Її не цікавили ні сусіди, ні побут, ні навіть учні. Аж поки не зламалася сходинка на ґанку. Тоді вона розплакалася прямо на порозі. У цю мить повз пройшов Микола. Запропонував допомогу, поправив східці. А потім — залишився на чай.
З цього все й почалося.
Спочатку — вафлі з крамниці. Потім — котлети. Потім — тепла вечеря за кухонним столом. Катерина не відчувала до Миколи почуттів, але й самотність її не тішило. А він… Він був гордий. Вчителька! З ним за одним столом!
Але тепер все вилізло назовні.
Олена плакала, зарившись у подушку. Діти — дев’ятирічна Марійка і шестирічна Олеся — підповзли до неї, не розуміючи, що трапилося, й теж заплакали. Просто тому, що плакала мама.
Розлучення? А куди йти? Родичів — нема. У селі — лише плітки. Роботи — мізер.
Микола відчував провину. Він не підходив до Олени кілька днів. Жив, як чужий. Сам собі варив, пМикола зрозумів, що справжнє щастя — не в миттєвих захопленнях, а в тихій вечері з родиною за своїм столом.
