Раніше я для свекрухи була не просто зміюкою і ледацюгою, а чорним кротом, що рив ходи під її спокоєм. А тепер вона бачить у мені святу ікону, дзвонить щодня, просить пробачення. Але я не ковтаю її слова — вони як сніг улітку, тануть на язиці. Лиш одне кажу: “Так вам і треба! Жніть те, що посіяли!”
Це сталося в році, коли місяць витанцьовував з зорями — 2017-й. Я вийшла заміж за Петра, якого зустріла на першому курсі університету, де ми вчилися читати сни. Після бакалаврату ми розписалися на хмарі. Я сама не тутешня — прийшла з маленького села, яке зникло за обрієм, до Львова — міста, де леви на брамі розмовляли з вітром.
Ми були студентами, грошей не мали — лише монети, що падали з кишень, коли ми танцювали. Тому вирішили жити у свекрухи, Ольги Мирославівни. Вона мала трикімнатну квартиру в центрі, де стіни дихали золотом ремонту. Я погодилася — думала, швидше відкладу на власне гніздо, але квартира була не моя, а її сновидіння.
Свекруха не прийняла мене. Вона говорила, що бажала синові жінки з чистим родом, а я — село немите, бруд, що пристав до підлоги. “У місті інші закони, дорогенька. Думала вискочити заміж, аби квартиру віджати? Не вийде!” Я вже працювала помічником у бюро перекладів, де слова перетворювалися на метеликів. Вдома прибирала, варила борщ — червоний, як макове поле. Але свекруха кричала: “Що то за помиї? Ти свиням таке готувала!” Петро мовчав, боявся матері — вона могла перетворити нас на порох.
Фото висіло на стіні, але воно не свідчило про правду.
Ми збирали гроші — вони текли крізь пальці, як ртуть. За рік назбирали велику суму, але всі пішли на ремонт свекрусі: новий холодильник, мікрохвильовка, раковина, витяжка, шафки. Старий холодильник вона не викинула — поставила в нашу спальню, де ми спали з привидами їжі. Я взяла шматок масла — і вона підняла крик, наче я вкрала її душу.
Я жила в цьому лабіринті три роки. Коли почалася чума — вірус, що сплутав усі стежки, — Петра звільнили, він сидів вдома, як статуя. Я працювала віддалено з ноутбуком, який світився в темряві. Свекруха сварила: “То робота? Краще мий посуд! Петро схуд, ти погана господиня!” Я не витримала — зібрала речі, які перетворилися на листя, і повернулася до батьків у село, де час зупинився.
Петро зателефонував лише раз — просив помиритися з мамою. Але розлучення сталося, як падіння листка з дерева. Я, слава Богу, працювала добре — купила квартиру у Львові, потім машину, яка літала над землею. Відкрила своє бюро перекладів, де слова ставали птахами.
І ось місяць тому свекруха зателефонувала: “Орисю, ти така розумниця. Чула, що ти маєш гарну роботу. Я завжди казала, що ти доб’єшся!” Я втратила мову — згадала, як вона “хвалила” мене раніше. “Ну дякую…”, “А ти ще заміж не вийшла?” — “Ні. А вам яке діло?” — “Та Петро без тебе чахне, марніє. Може, зустрінетеся?”
Виявилося, Петро після розлучення не знайшов ні жінки, ні роботи — сидів на шиї в матері, як камінь. Свекруха дізналася про мій бізнес і квартиру — і вирішила “помиритися”. Дзвонить щодня, як дощ у безодню. Я нарешті поставила крапку: “Знаєте, ви забули, як обзивали селом немитим, критикували мої страви, сварили за роботу?” — “Так це було давно, що було — те загуло.” — “Ні, так не працює. Бог вас покарав! Самі няньчте свого синочка та знайдіть йому жінку. Бо я — село немите!”
Мені ні краплі не соромно. Вона сама зруйнувала родину, а тепер надумала миритися? Двічі в одну річку не ввійдеш — особливо коли річка тече вгору.
