Кажуть, що на старість людина пожинає плоди свого життя. Хтось — любов і теплоту від близьких, а хтось — лише холодний вітер, коли двері зачиняють перед носом. Мою свекруху, Марію Іванівну, ніколи не можна було назвати доброзичливою жінкою. Вона завжди трималася гордо, суворо, ніби всі навколо були їй щось винні. Особливо — її єдиний син. І вже точно — я, “ота сама дівка, що відібрала сина у матері”.
Багато років тому, коли я була у другій декретній, а чоловік втратив роботу, ми не тягнули іпотеку. Попросилися до свекрухи — у її просторину “трішку” у Чернігові, яка дісталася їй від батька. Тоді в квартирі жили вона, її молодший син Олексій, а тепер ще ми з чоловіком і двома малими дітьми. Ми сподівалися, що це тимчасово. Але все швидко перетворилося на пекло.
Марія Іванівна ніколи не пропускала нагоди дорікнути. Діти їй заважали, пахли не так. Іграшки на дивані викликали у неї спалахи люті. Їжу для немовляти вона називала “смердючою юшкою”, яка забила їй холодильник. Я мовчала. Терпіла все, лише б не погіршувати ситуацію. Але одного разу вона сказала просто:
— Набридли ви мені. Збирайтеся. Їдьте. Я більше не можу жити в цьому цирку.
Ми були принижені. У нас майже не залишилося грошей після продажу старої квартири та виплат за кредитами. Насилу зібрали на маленький будиночок під Ніжином — без води, без каналізації. Усю зручність — у хатчині в кінці подвір’я, а воду носили з криниці.
Поволі, крок за кроком, ми почали будувати своє житло. Вклали материнський капітал, потім ще один кредит. Десять років — і ми нарешті заїхали у власний будинок. Не палац, але з душем, опаленням, новою кухнею. І ось, коли все найгірше, здавалося б, позаду, і ми вирішилися на третю дитину, доля знову постукала у наші двері. Вірніше, сама свекруха.
Я почула, як відчинилася калітка. На порозі стояла Марія Іванівна, у пальто, з валізою та спухлим від сліз обличчям. Коли чоловік відчинив двері, вона буквально впала йому на груди. Ридала так, ніби поверталася не в будинок, а до рятунку.
Ми впустили її, посадили. Чоловік дзвонив братові — безрезультатно. Свекруха прийшла до трохи пізніше.
Виявилося, після того як ми поїхали, вона взялася “перевиховувати” молодшого сина. Шепотіла йому, як старший — зрадник, а я зіпсувала їхню родину. У підсумку Олексій одружився і пішов від матері. Та ненадовго. Він забрав її до себе, разом із молодою дружиною. Спочатку було тихо. А потім у них народилася дитина. Свекруха знову заспівала стару пісню: запахи, шум, борщ не такий. Тільки невістка виявилася не я — терпіти не збиралася.
Поступово Марію Іванівну виселили з її кімнати на диван. Потім і звідти під різними привод— звідти теж попросили, і тепер вона тут, сидить за нашим столом, мовчки дивиться у вікно, немов намагається зрозуміти, як саме так вийшло.
