Моя колишня невістка зявилася на різдвяній вечері і всі ми потонули в німоті.
Коли десь о 20:47 31 грудня задзвонив дверний дзвінок, ми всі подивилися одне на одного так, ніби тривожна сирена у темній хаті пробилася крізь нічний хрускіт снігу. Мама впустила ложку прямо в каструлю з квасоляним борщем. Тато різко обірвав Щедрик, не закінчивши куплету. А я я ледве не проковтнула святковий горішок із згущеним молоком.
А кого ми ще чекаємо? прошепотіла мама, перебираючи очима уявний список гостей.
Мій брат Остап відклеїв погляд від старого дивану, де разом зі своєю чотирирічною донечкою Лесею будував башту з деревяних кубиків. Його обличчя зненацька зблідло та стало мов відварена картоплина.
Це не може бути пробурмотів він.
Та це було саме так. Бо, коли відчинили двері, перед нами стояла Марічка колишня невістка вже пів року як, у руці коробка олівє, а в іншій глечик домашнього вина.
Рідненькі! вигукнула вона, хитро посміхаючись. З прийдешнім Новим роком!
Така тиша впала, що її можна було нарізати ножем для маку.
Марічко почала я, шукаючи у темряві голови правильне слово. Ти ж?
Що я розлучилася з Остапом? сама перебила, входячи до хати з непохитною впевненістю. Ну так, чесно. Але я ж розлучилась із НИМ, а не з вами. Ми що, зараз святкуємо тільки з Остапом? Та ні, ми ж з РОДИНОЮ.
Моя мама, якій дипломатія рідна, першою відреагувала.
В цьому є зерно.
Мамо! розгублено вигукнув Остап.
Тітонько Марічко! закричала Леся й кинулась в обійми.
І в цю мить ми всі зрозуміли опір марний.
Почалася найдивніша і найгармонійніша вечеря, яку мені доводилося переживати. Марічка сіла на звичне місце, допомагала різати кутю, подавала Остапу сіль тонко й буденно, а ми всі сиділи з відкритими ротами.
Картопляне пюре ще бажаєш? чемно спитала вона брата.
Так, дякую, відповів він, сахаючись, мов перед вчителькою на уроці.
А досі хропиш, як трактор у полі?
Марічко, прошу
То твоя нова кохана повинна це знати. Це ж серйозно.
В МЕНЕ нема коханої!
А, ну й добре. Значить, не квапимося.
Тато тихо штурхнув мене під столом, а сам мало не підірвався сміхом. Мама вдала, що вся її увага належить келиху вина.
Справжній сюрреалізм почався, коли прийшов час подарунків. Марічка принесла всім, навіть Остапу книжку з медитації й контролю гніву.
Ти іноді так несамовито переживаєш, коли пластик не в той контейнер летить, ніжно пояснила вона, поки Остап знімав обгортку із закусилою щелепою.
Але все остаточно розтануло в ті хвилини, коли Леся заснула просто на дивані головою у мами на колінах, ногами через Остапа. Марічка й Остап перезирнулись тим самим захованим між двох минулих поглядів, яких нема у чужих.
Ти ж ще для нас рідна, прошепотіла мама, накривши руку Марічки своєю. Розлучення це ще не вирок.
Миючи посуд під спів морозу за вікном, я відчула, що наше сімейство то якась крамола проти правил, але вона тільки наша.
Остап заніс сплячу Лесю до машини.
Додому тебе підвезу, мовив він до Марічки, змирившись з долею, мов святий Яремо.
О, пане кавалере! Тепер розумієш, чому я за тебе вийшла?
РОЗУМІЄШ, чому ми вже не разом?
Але обоє посміхалися. Хто знає, як ця казка розмотається в новому році…
