Мені шістдесят років, я живу в Сумах. Ніколи б не подумала, що після всього, що довелося пережити, через двадцять років повної тиші, минуле зійде на моє життя з такою нахабністю і цинізмом. І найболючеше — що ініціатором цього повернення став мій власний син.
Колись, в далекі двадцять п’ять, я була шалено закохана. Вадим — високий, чарівний, веселий — здавався мені втіленням мрії. Ми одружилися швидко, і через рік у нас народився син, Артем. Перші роки були схожі на казку. Ми жили в маленькій квартирі, разом мріяли, будували плани. Я працювала вчителькою, а він — інженером. Здавалося, нічого не може зруйнувати наше щастя.
Та з часом Вадим почав змінюватися. Все частіше затримувався, брехав, віддалявся. Я намагалася не вірити чуткам, закривала очі на його пізні повернення, на запах чужих парфумів. Але в якийсь момент все стало очевидним: він зраджував. І не один раз. Друзі, сусіди, навіть батьки — всі знали. А я — намагалася зберегти родину. Заради сина. Я занадто довго терпіла, сподівалася, що він схаменеться. Але одного разу прокинулася вночі від того, що його немає вдома, і зрозуміла: я більше не можу.
Я зібрала речі, взяла п’ятирічного Артема за руку і пішла до мами. Вадим навіть не намагався нас зупинити. Через місяць поїхав за кордон — нібито працювати. Незабаром знайшов собі іншу жінку і ніби викреслив нас зі свого життя. Ні листів, ні дзвінків. Повна байдужість. А я залишилася одна. Мама померла, потім і тато. Ми з Артемом удвох пройшли весь цей шлях — школа, гуртки, хвороби, радості, випускний. Я працювала в три зміни, щоб він ні в чому не потребував. Свого особистого життя не будувала — було не до того. Він був для мене всім.
Коли Артем вступив до університету у Львові, я допомагала, як могла — посилки, гроші, підтримка. Але квартиру купити я не могла — не вистачало. Він ніколи не скаржився. Казав, що впорається сам. Я пишалася ним.
А місяць тому він приїхав до мене з новиною: вирішив одружитися. Радість тривала недовго. Він нервував, уникав погляду. А потім вигукнув:
— Мам… мені потрібна твоя допомога. Це… стосується батька.
Я остовпіла. Він сказав, що недавно знову зв’язався з Вадимом. Що батько повернувся в Україну і запропонував Артему ключі від двокімнатної квартири, яку успадкував від бабусі. Але — при одній умові. Я маю знову вийти за нього заміж. І дозволити йому оселитися в моїй квартирі.
У мене перехопило подих. Я дивилась на сина, не вірячи, що він говорить це серйозно. Він продовжував:
— Ти ж одна… У тебе нікого немає. Чом би не спробувати ще раз? Заради мене. Заради моєї майбутньої сім’ї. Папа змінився…
Я мовчки встала й пішла на кухню. Чайник, чай, тремтячі руки. Все попливло перед очима. Двадцять років я тягнула все на собі. Двадцять років він жодного разу не поцікавився, як ми. І тепер повертається… з “пропозицією”.
Я повернулася в кімнату і спокійно сказала:
— Ні. Я не погоджусь.
Артем спалахнув. Почав кричати, звинувачувати. Говорив, що я завжди думала тільки про себе. Що через мене в нього не було батька. Що тепер я знову руйную його життя. Я мовчала. Бо кожне його слово різало по серцю. Він не знав, як я ночами не спала від втоми. Як продавала обручку, щоб купити йому зимову куртку. Як відмовляла собі у всьому, щоб він їв м’ясо, а не я.
Я не відчуваю себе самотньою. Моє життя хоч і було важким, але чесним. У мене є робота, є книги, сад, подруги. Мені не потрібен той, хто одного разу зрадив — і тепер повертається не заради любові, а задля зручності.
Син пішов, не попрощавшись. Відтоді не дзвонив. Я знаю, він ображений. Я розумію його. Він хоче для себе кращого — як і я колись. Але я не можу продавати свою гідність заради квадратних метрів. Це занадто висока ціна.
Можливо, він зрозуміє. Можливо, не скоро. Але я буду чекати. Тому що люблю. Справжньою любов’ю — без умов, без квартир і “якщо”. Я народила його з любові. І виростила з любов’ю. І не дозволю, щоб тепер любов стала товаром.
А колишній чоловік… хай залишається в минулому. Там йому і місце.
