**Щоденниковий запис**
Мені шістдесят, і живу я в Чернівцях. Ніколи б не подумала, що після двадцяти років спокою та тиші минуле так нахабно повернеться в моє життя. І найболючіше те, що ініціатор цього мій власний син.
Колись, у двадцять пять, я була закохана без памяті. Марко високий, чарівний, життєрадісний здавався мені втіленням мрії. Ми швидко одружились, а через рік народився наш син Ярик. Перші роки нагадували казку. Жили в маленькій квартирі, мріяли разом, будували плани. Я працювала вчителькою, а він інженером. Здавалося, ніщо не зруйнує наше щастя.
Але з часом Марко змінився. Повертався пізно, брехав, віддалявся. Я не хотіла вірити чуткам, ігнорувала його відсутності, чужий запах парфумів. Та одного дня все стало очевидним: він зраджував. І не раз. Друзі, сусіди, навіть батьки всі знали. А я я намагалась врятувати сімю. Для сина. Терпіла занадто довго, сподівалась, що він опамятається. Але однієї ночі, прокинувшись і зрозумівши, що його вдома нема, я усвідомила: годі.
Я зібрала речі, взяла пятирічного Ярика за руку і пішла до мами. Марко навіть не спробував нас зупинити. За місяць він виїхав за кордон нібито через роботу. Незабаром знайшов іншу жінку і, схоже, викреслив нас із свого життя. Жодного листа, жодного дзвінка. Повна байдужість. А я залишилась сама. Померла мати, потім батько. Ярик і я пройшли через все разом школу, хвороби, радощі, випускний. Я працювала на трьох роботах, щоб йому нічого не бракувало. Власного життя не було на це не залишалось часу. Він був для мене всім.
Коли Ярик вступив до університету у Львові, я підтримувала його, як могла посилками, грішми, підбадьоренням. Але купити йому квартиру не змогла не вистачало коштів. Він ніколи не скаржився. Казав, що впорається сам. Я пишалася ним.
Місяць тому він прийшов із новиною: вирішив одружитись. Радість тривала недовго. Він був нервуватий, ухилявся від мого погляду. А потім випалив:
«Мамо мені потрібна твоя допомога. Це стосується тата.»
Я застигла. Він розповів, що нещодавно звязався з Марком. Що його батько повернувся до України і пропонує йому ключі від двокімнатної квартири, успадкованої від бабусі. Але за умови. Я маю знову вийти за нього заміж і дозволити йому жити в моїй квартирі.
У мене перехопило дух. Я дивилась на сина, не вірячи, що він серйозно. Він продовжив:
«Ти ж одна У тебе нікого немає. Чому б не спробувати знову? Заради мене. Заради моєї майбутньої родини. Тато змінився»
Мовчки я встала і пішла на кухню. Чайник, чай, тремтячі руки. Все розпливалося перед очима. Двадцять років я тягла все сама. Двадцять років він жодного разу не поцікавився, як у нас справи. А тепер повертається з «пропозицією».
Я повернулась у кімнату і спокійно сказала:
«Ні. Я не згодна.»
Ярик розлютився. Почав кричати, звинувачувати. Казав, що я завжди думала лише про себе. Що через мене у нього не було батька. Що я знову руйную його життя. Я мовчала. Бо кожне його слово різало по серцю. Він не знав, як я не спала ночами від втоми. Як продала обручку, щоб купити йому зимову куртку. Як відмовляла собі у всьому, щоб він їв мясо, а не я.
Я не почуваюсь самотньою. Моє життя було важким, але чесним. У мене є робота, книги, город, подруги. Мені не потрібна людина, яка колись зрадила мене а тепер повертається не з любові, а з вигоди.
Син пішов, не попрощавшись. З того часу не дзвонить. Я знаю, йому боляче. Я розумію його. Він хоче найкращого для себе, як колись я. Але я не продам свою гідність за кілька метрів. Ціна занадто висока.
Може, одного дня він зрозуміє. Може, не скоро. Але я чекатиму. Бо люблю його. Справжньою любовю без умов, без квартир і «якщо». Я народила його з любовю і виростила. І не дозволю, щоб любов стала товаром.
А мій колишній чоловік нехай лишається в минулому. Там його місце.
