Мені шістдесят років, я живу в Полтаві. Ніколи б не подумала, що після всього пережитого, через двадцять років повної тишини, минуле так нахабно увірветься в моє життя. Найболісніше те, що ініціатором цього повернення виступив мій власний син.
Колись, у далекі двадцять п’ять, я була шалено закохана. Вадим — високий, чарівний, веселий — здавався втіленням моєї мрії. Ми швидко одружилися, і через рік у нас народився син, Артем. Перші роки були наче казка. Ми жили в маленькій квартирі, разом мріяли, будували плани. Я працювала вчителькою, він — інженером. Здавалося, ніщо не зможе зруйнувати наше щастя.
Але з часом Вадим почав змінюватися. Часто затримувався, брехав, віддалявся. Я старалась не вірити чуткам, закривала очі на його пізні повернення, запах чужих парфумів. Але одного разу все стало очевидним: він зраджував. І не один раз. Друзі, сусіди, навіть батьки — усі знали. А я — намагалася зберегти сім’ю. Заради сина. Я надто довго терпілась, сподівалась, що він опам’ятається. Але одного разу прокинулась вночі від того, що він не прийшов додому, і зрозуміла: більше не можу.
Я зібрала речі, взяла п’ятирічного Артема за руку й пішла до мами. Вадим навіть не спробував нас зупинити. Через місяць поїхав за кордон — начебто працювати. Незабаром знайшов іншу жінку і наче викреслив нас зі свого життя. Ні листів, ні дзвінків. Повна байдужість. А я залишилась сама. Мама померла, потім і тато. Ми з Артемом пройшли цей шлях удвох — школа, гуртки, хвороби, радощі, випускний. Я працювала на трьох змінах, щоб йому нічого не бракувало. Своїм особистим життям не займалась — не до того. Він був для мене всім.
Коли Артем вступив до університету у Львові, я допомагала, як могла — посилки, гроші, підтримка. Але квартиру купити я не могла — не вистачало. Він ніколи не скаржився. Казав, що справиться сам. Я пишалась ним.
Минулого місяця він приїхав до мене з новиною: вирішив одружитися. Радість тривала недовго. Він нервував, уникав погляду. А тоді раптом сказав:
— Мамо… мені потрібна твоя допомога. Це… щодо тата.
Я застигла. Він сказав, що нещодавно знову зв’язався з Вадимом. Що батько повернувся в Україну та запропонував Артему ключі від двокімнатної квартири, яку успадкував від бабусі. Але — при одній умові. Я повинна знову вийти за нього заміж. І дозволити йому оселитися у моїй квартирі.
У мене перехопило подих. Я дивилася на сина, не вірячи, що це серйозно. Він продовжував:
— Ти ж одна… В тебе нікого немає. Чому б не спробувати ще раз? Заради мене. Заради моєї майбутньої родини. Тато змінився…
Я мовчки піднялася і пішла на кухню. Чайник, чай, тремтячі руки. Все попливло перед очима. Двадцять років я тягла все на собі. Двадцять років він жодного разу не поцікавився, як ми. І тепер повертається… з „пропозицією“.
Повернувшись у кімнату, я впевнено сказала:
— Ні. Я не погоджусь.
Артем спалахнув. Почав кричати, звинувачувати. Говорив, що я завжди думала тільки про себе. Що через мене в нього не було батька. Що тепер я знову руйную його життя. Я мовчала. Бо кожне його слово різало по серцю. Він не знав, як я ночами не спала від втоми. Як продавала обручку, щоб купити йому зимову куртку. Як відмовляла собі у всьому, щоб він їв м’ясо, а не я.
Я не відчуваю себе самотньою. Моє життя хоч і було важким, але чесним. У мене є робота, книги, сад, подруги. Мені не потрібен той, хто одного разу зрадив — і тепер повертається не задля любові, а заради комфорту.
Син пішов, не попрощавшись. З тих пір не телефонував. Я знаю, він ображений. Я розумію його. Він хоче для себе кращого — як і я колись. Але я не можу продати свою гідність за квадратні метри. Це надто висока ціна.
Можливо, він зрозуміє. Можливо, не скоро. Але я чекатиму. Бо люблю. Справжньою любов’ю — без умов, без квартир і „якщо“. Я народила його з любові. І виростила з любов’ю. І не дозволю, щоб тепер любов стала товаром.
А колишній… хай залишається в минулому. Там йому і місце.
