Колишнього я пустила до себе, щоб допомогти йому стати на ноги, а він привів нову дівчину без запитань
Мене звуть зараз Оксана Шевченко, а тоді я була такою, що завжди йшла назустріч близьким. Тому коли мій колишній, Тарас, у скрутну хвилину звернувся по допомогу, я вагалася зовможно. Двері моєї хати у маленькому містечку на Вінниччині відчинилися для нього. Я вірила, що це ненадовго. Та його вчинок перекреслив усе, змусивши мене відчути зраду там, де мала бути безпека.
Ми розійшлися з Тарасом рік тому, але залишилися приятелями. Іноди пили каву, згадували минуле. Він не був поганою людиною — просто наші шляхи розійшлися. Коли він залишився без роботи й житла, я не могла відмовити. «Це ненадовго, Оксано, — обіцяв він. — Допоможи пережити бурю». Я погодилась, вірячи, що роблю правильно. Так він оселився в моїй хаті.
Спершу все було спокійно. Тарас шанував мої кордони, вдень шукав роботу, ввечері ділився підсумками. Дивно було бачити його в моєму житті знову, та я звикла. Він не вимагав багато — лише дах над головою. Я бачила в ньому людину, з якої колись ділила мрії, і хотіла, аби він випрямився. Та згодом почалися речі, що тривожили.
Одного дня я повернулася додому раніше. Очікувала тишу, але почула голоси з вітальні. Подумала — Тарас запросив друга. Але, увійшовши, застигла. На моєму дивані сиділа незнайома дівчина, а поруч — Тарас. Вони сміялися, нічого не підозрюючи. Я стояла на порозі, доки він мене не помітив. Його обличчя зблідло. «Оксано, — прошепотів він, — я не думав, що ти так рано…»
Я глибоко вдихнула, стиснувши пальці. «Бачу, у тебе гості, — сказала я, тримаючи голос рівним. — Хто це?» Тарас завагався. «Це… Марія. Ми… ведемося вже деякий час». У мене перехопило дух. Він живе в моїй хаті, їсть моїй хліб, спить під моїм дахом — і навіть слова про це не сказав? «Ти не згадував, що в тебе є хтось», — вимовила я, відчуваючи, як серце завмерло.
Тарас виглядав збентеженим. «Я не думав, що це важливо, — пробурмотів він. — Ми ще нічого серйозного. Не хотів тебе обтяжувати». Обтяжувати? Це було не про тягар, а про повагу. Це моя хаос, яку я відкрила йому в біді, а тепер тут сидить чужа, навіть без попередження. «Нам треба поговорити, — сказала я, уважаючи кожне слово. — Ти не запитав, чи можна когось приводити. Це нечесно».
Він заперечив: «Оксано, та ну… Вона просто зайшла. Не надовго». Але, дивлячись на Марію, я відчувала не досаду — а зраду. Кордони, що я вважала священними, були порушені. «Це не просто візит, — відповіла я. — Ти привів її сюди, на мою територію, без мого дозволу».
Тарас наблизився. «Я не хотів тебе засмучувати. Марія підтримує мене, поки я у пошуках роботи». Його слова лише розпалили полум’я. «А про мене ти подумав? — вибухнула я. — Я дала тобі притулок, коли тобі було нікуди йти, а ти навіть не пошкодував запитати!» Марія встала, бурмотячи: «Я не хотіла проблем…» Але справа була не в ній — а в ньому.
Наступні дні були напруженими. Тарас намагався виправитись, але довіра була втрачена. Я не злилася на Марію — вона була лише частиною пазла, — але біль від його вчинку не проходила. Він поводився так, ніби це його дім, забувши, що тут він лише гість. Я відчувала, як втрачаю контроль над власним простором.
Згодом я вирішила сказати все. «Тарасе, я багато для тебе зробила, — промовила я рівно. — Але це мій дім, і ти маєш поважати мої кордони. Я не погоджувалася на чужих людей тут». Він похилив голову. «Я розумію. Вибач. Я поговорю з Марією». Розмова була важкою, але потрібною. Тарас зрозумів — час шукати власний кут.
Після цього в хаті повітря стало важким. Тарас ходив навшпиньках, а я відчувала втому. Я не люблю сварки, але ця ситуація навчила мене: мій дім перестав бути моїм, поки він тут. Одного ранку над кавою Тарас тихо сказав: «Я почав шукати житло». Я глянула на нього, відчувши полегшення. «Це добре», — відповіла я, ховаючи, як зменшник важкість з дущі.
Він кивнув, вертячи в руках чашку. «Вибач ще раз. Ти була дуже доброю, а я не оцінив». Я знала — він щирий, але біль не зникала. «Я допомагала, бо хотіла, Тарасе, — сказала я. — Але тепер мені потрібен мій простір. Це найлогічніше». Він погодився, і вперше я побачила, що він зрозумів.
Незабаром Тарас знайшов кімнату й виїхав. У день його від’їзду я відчула дивний сум із полегшенням. Колись ми любили одне одного, і навіть після розставання я сподівалася навфріндження. Але реальність виявилася жорсткішою. Коли він завантажував речі, зупинився: «Дякую за все, Оксано. Я справді вдячний». Я усміхнулася: «Бережи себе, Тарасе». І він пішов.
ЯЯ глибоко зітхнула, закриваючи двері, і відчула, як останній тягар минулого залишився за порогом.
