Свекруха поганого не навчить
Нарешті Тарас із Світланою переїхали у свій великий дім. Будинок – просто палац, двоповерховий, але їм саме такий і треба — адже в них троє дітей. Кожному по кімнаті, усі раділи. Хоча найменша Оленка ще не усвідомлювала, що таке «власна кімната» — їй усього рік і вісім місяців.
— Дякую тобі, любий, за це диво. Як же приємно почуватись господинею великого дому. Хлопці, звісно, носяться, як наїжені, але що поробиш — дітям треба рухатися, — тішилася Світлана.
Згодом вона, зрозуміло, збагнула, що підтримувати порядок у такому будинку — це ще те завдання, тим більше з трьома дітьми. Василькові сім, Ярику чотири, ну й Оленка — ще мала.
Після вечері Світлана мила посуд, діти гралися, чоловік увіткнувся в телевізор, розвалившись на дивані, коли раптом задзвонив його телефон.
— Привіт, Богдане, — почула вона голос чоловіка. — Усе гаразд, а в тебе як? — питав він.
Дружина зрозуміла, що дзвонить молодший брат Тараса — той жив у іншому місті разом із матір’ю. Хоча Богдану вже тридцять, він ще не одружений і, здавалося, не поспішав. Поговоривши з братом, Тарас весело оголосив:
— Богданко весілля задумав! Запросив нас.
— Невже? — здивувалася Світлана. — Я вже думала, він ніколи не ожениться. Йому й так добре: сам як з обгортки, жінки за ним табунами, мати нагодує і почистить. Життя — малина! Хоча робота в нього не дуже серйозна, хоч і інститут закінчив. Ну справжній ледар, — промовила вона.
Чоловік слухав мовчки, щось обдумуючи.
— А ти у мене справжній трудоголік, — продовжувала Світлана. — Енергійний, наполегливий, амбітний. Ви з братом — як небо і земля. Богдан і досі в тому нічному клубі працює?
— Так, діджеєм, — відповів чоловік.
— А хто наречена?
— Богдан деталями не ділився. Сказав, що звуть Мар’яна, працює вчителькою у молодших класах.
Світлана присіла поруч, помітивши, що Тарас щось вагається.
— А де вони житимуть? Може, у Мар’яни є квартира?
— Ось до чого я й веду, — подивився він на дружину. — Що скажеш, якщо мама переїде до нас? У неї однушка — хіба вони там розмістяться? А у нас будинок великий.
Світлана замовкла, обмірковуючи перспективи життя зі свекрухою. Тарас теж нервово чекав.
Дружина торкнулася своїх кучерів і випалила:
— Знаєш, я не проти. Допомога з дітьми буде.
— Ти в мене найкраща, кохана! — він поцілував її в щоку.
Світлана мало знала свекруху Наталію Василівну. Та інколи заїжджала в гості, але ненадовго — переночує та й їде. За такий короткий час людину не пізнаєш. А от жити під одним дахом — це зовсім інше. Востаннє вона бувала в них рік тому, коли хрестили Оленку, але швидко поїхала.
Наталія Василівна — жінка під шістдесят, лагідна, чемна, охайна. До Світлани ставилася добре, онуків любила. Та все одно дружина думала:
— Не може бути, щоб у свекрухи взагалі немає химер. У кожного є свої «чортенята». Ну що ж, поживемо — побачимо…
Такі думки мучили Світлану цілих два місяці. Поки Тарасу не довелося поїхати на весілля брата самому — Оленка захворіла, тому дружина залишилася з дітьми.
Через три дні чоловік повернувся… із матір’ю.
— Ну все, — зрозуміла Світлана. — Мости спалені. Тепер наша сім’я збільшилася на одну особу.
Наталія Василівна приїхала не з порожніми руками: всім привезла подарунки. Урочисто вручила Оленці ляльку, Василькові та Ярику — по великій машинці. Того вечора довго розмовляли, Тарас розповідав, як пройшло весілля.
— Мар’янка у Богдана — дівчина що треба. Гарна й розумна, взяла брата в руки, а він, очманілий, у всьому її слухається, хоч вона й молодша.
Свекруха кивала, підтримуючи сина. Світлана не почула жодного поганого слова про молодшу невістку і навіть подумки похвалила її. Для Наталії Василівни виділили окрему кімнату, і та була щаслива.
Перший тиждень Світлана придивлялася до свекрухи, але та поводилася майже як ідеальна бабуся: читала онукам казки, грала з ними, допомагала з прибиранням, інколи готувала.
— Мамо, а мені бабуся навчила шнурки зав’язувати! — похвалився Ярик.
— А я вже читаю без запинок, — додав Василько (йому восени до школи). — Бабуся зі мною займається.
Світлана поки що була задоволена. Навіть подумала: «Свекруха поганого не навчить». Усе було тихо й мирно. Але згодом Наталія Василівна запропонувала:
— Світланко, ти так виснажуєшся з дітьми. Давай я візьму на себе кухню — розвантажу тебе. Бачу, що тобі важко встигати.
— Дякую, мамо! — ледь не кинулася їй на шию Світлана. — Я тільки «за»! Кухня забирає стільки часу…
Тарас теж був присутній.
— Мамо, ми раз на тиждень робимо закупівлі, але якщо щось знадобиться — скажи.І все забулося, коли одного разу Наталія Василівна, замість того щоб готувати вечерю, забрала онуків у парк розваг, а сама з головою пірнула у басейн з кульками, сміючись, як дитина.
