“Куди скаржитися, якщо дочка тебе ненавидить?”
— Треба кудись скаржитися на доньку, — бурмотала Оксана, лежачи на продавленому дивані, закриваючи обличчя рукою, — щоб хтось пояснив їй, що матір треба поважати. Хоч хтось. Хоч будь-хто…
У кімнаті стояла сіра напівтьма. Запах простроченого вина, брудної посуду й важкого повітря вбирався у шпалери й стіни. Оксана не могла встати — голова гула, неначе в черепі застряг потяг, і кожна його зупинка супроводжувалася нудотою. Де вона заснула? Коли? Не пам’ятала. Так само, як і не пригадувала, у який момент учорашнього вечора в неї опинилася пляшка, і куди поділися останні години.
Вона знову була сама.
Марія ненавиділа п’яних.
Це була не просто огида. Це була ненависть, глибока й давня, як корінь старого дерева, що проростав у кожну її клітину. З дитинства, з тих самих вечорів, коли в їх квартирі починалося щось на кшталт пекла: матір, хитаючись, вривалася у дім, голосно гримала дверима, не влучала у вимикач, чіплялася за стіни. Іноді — падала. Іноді — спала біля входу, не дійшовши до ліжка.
Одного разу Марія знайшла Оксану, яка лежала біля під’їзду обличчям у бруд. Їй було сім. Сім років — а вона вже знала, що таке сором. Що таке запах перегару, погляди сусідів, глузування однокласників:
— Маріє, а твоя мама сьогодні у канаві чи під столом?
Вона навчилася стримувати сльози. Навчилася ховати розбиті горщики, збирати порожні пляшки у мішки й нести до смітника так, щоб ніхто не бачив. Марія мила підлогу, коли мати не могла навіть підвестись. Прала, прибирала, готувала — бо інакше просто неможливо було жити. У десять років вона вже знала, як вивідти пляму від вина з килима й як відмити блювоту від стіни.
Кожен вечір був випробуванням. Мати розмовляла сама з собою, кричала, ридала, розбивала скляну банку об стіну, падала. А Марія сиділа у темряві, обіймаючи подушку, і завмирала. Не дихала. Чекала. Аби тільки не налякати, не розлютити, не привернути увагу. Бо п’яна мати могла бути різною. Іноді плакала, іноді верещала, а іноді — била.
Марія виросла. Пішла, як тільки змогла. Вступила до університету, працювала по вечорах, щоб зняти кімнату. Потім зустріла Тараса. Тихого, надійного. Вони одружились. Народився син — Михайлик. І Марія дала собі обітницю:
— Моя дитина ніколи не побачить мене п’яною. Ніколи не буде боятися кроків у коридорі. Ніколи не буде відмивати за мною підлогу.
Вона оберігала свого сина, як могла. Тиша, затишок, домашній хліб, вечірні казки й чисті простирадла з запахом лаванди. Все те, чого в неї не було.
З матір’ю вона майже не спілкувалася. Зрідка — короткі розмови, завжди стримані. І лише тоді, коли в Оксани були порівняно «світлі» періоди. Вона не хотіла впускати її у своє життя. Ні на крок.
Але Оксана — не розуміла.
Кожний ранок для неї починався з головного болю й прокльонів. Вона бурчала, лаялася, спотикалася по квартирі. Іноді прокидалася просто на кухонній підлозі, поміж окурків, попільнички й тарілки із застиглим жиром. Іноді — на дивані, не пам’ятаючи, як там опинилася.
Іноді — у сльозах, з образами:
— Ось же невдячна! Я ж її народила, ночей не досипала, а вона збігла, як остання щука. Ані дзвінка, ані вісточки. Та ж не чужа мені, а рідна… Дочка.
Іноді у сказі вона шпурляла шклянку об стіну й репетувала на весь будинок:
— Нахлібниця! Думає, що матір можна викреслити з життя, як помарку! Ось помру — навіть не дізнається!
Іноді — плакала. Тихо. Гірко. Бо розуміла. Розуміла, що сама все зруйнувала. Що кожну свою “ще по одній” вона міняла на теплА потім вона знову тягнулася до пляшки, бо тільки так можна було на хвилину втекти від власного відображення в дзеркалі.
