Світлана ще раз перечитала пошту і натиснула «надіслати». Ну що, залишалося вже відпочити з кавою. Вона відкинула в кріслі, посиділа трохи, закрила поштовий ящик, встала і пішла з кабінету.
У кімнаті відпочинку за столом сиділа Марія, затишена, відтираючи очі. Світлані не хотілося втручатися у чужі проблеми. Найімовірніше, шефа вона обізвала через помилки. Вона включила кавомат, взяла собі чашку, набрала кілька ложок молочного кавового тістечка.
Марія знову стогнула і обернулася у вікно.
— Що сталося? Не прийняв твій переклад? Знову помилилась? — запитала Світлана.
— Тобі що?
— Нічого. Хотіла запропонувати допомогу.
— Ні.
— А чого тоді ревеш?
Світлана раптом згадала, як нещодавно бачила Марію, що сіла до Лексуса. Вона таке витончене око на манір, яким обходила когось на виході з офісу. Зрозуміло, власник Лексуса втек, не залишивавши навіть прощання, а ця дурна дитина плаче за своїми розгубленнями.
Кава закипіла. Світлана налила її до чашки, сіла проти Марії. Подала пачку салфеток.
— Сходи з голови. Нехай усі твої проблеми не дійдуть до сплетень. І з абортами не затягуй.
— Як ти… — Марія витерла обличчя і підняла на Світлану опухле від сліз обличчя.
— Що? Говорив, що любить, обіцяв золоті гори, а потім поринув, не відповідає на дзвінки. А ти ж дві риски. Як у казці. — Світлана підморгнула.
— А якщо захочу тримати немовля? Подумай. Родить, зробиш ночами переклади, щоб не померти з голоду. Потім дитину в гуртожиток і на роботу. Конфлікти в роботу не довірять. Психанеш, підеш вчити репетиторством, щоб подбати за собою. Після цього захочеш вийти за інженера, надійшись, що з ним все краще. Родить дитину. З двома плюс легко — нічого не вдупається. Йому наставше від того, що ти втомлена, він зрадить, потім взагалі втік, як цей. Вирішить, що кращше знайти молоду і вільну. А ти житимеш до вродження на двох роботах, щоб прокормити двох дітей…
— Замовкни! Інша, ти нічого не знаю, — різко відрубав Марія.
— Що там знати? Я сама з такого вирістала. Просто намалювала твоє майбутнє. Подумай.
— Ти… жорстока! — сказала дівчина і вийшла з кімнати, залишивши на столі кілька зіпсуватих і волого шелеста салфеток.
Світлана випила каву. Ще одна жалюгідна дурна, потрапила в плітні любовних. Може, злякався, що все по-іншому? Надіється, що Лексус вернеться, вижене її замість… Про це вже заново. Якщо ж такий вже чоловік, то не щоб її знайшов кращий.
— Світлана, ти мене Шмідта шукаєш. — У кімнату заглянула секретарка Галинка.
— Іду. Світлана допила каву, вмити чашку, поставила її в раковину і пішла до начальника.
— Ну що, вже пішла? Тоді добре. У тебе там більше можливості. За тобою не забувай. пиши заяву. Як бухгалтерія скоріше управиться, і не потрібно буде вчити. Удачі…
Її називали карˊєрист, завидували. Найбільші пропозиції отримувала саме її, хвалили переклади. Вміла втиснути нещадного бізнесмена або занісного босса. Мала торговим холодним і розраховано. Про нею вигадували сплітні, від самих невідповідних до максимально банальних. Сказали, що когось кинула, розчарувалася в любові, зайнялася карерою, а чоловіків не підпускає на артилерій. Що-небудь з усього цього ложною, знала лише вона сама.
Давному вирішила, що спочатку карьєра, а потім усе решта. Міркувала тільки на себе, а не на «надійне чоловіче плече». Нема ніяких гірких досвідів, загуб і в особистому житті. Помогли їй у цьому рішення стара ссора, що йшла між батьками.
***
У останній час рідна батьків рвалися, майже щодня. Мати завжди шукала прикрості для криків. Але із чого б і почати, завжди закінчувалося викликами, що отці мало заробляє, обманули її надії, що неуспішний і зламав їй життя.
Колись у батька було бізнес, але партнери його підрізали, здули бізнес. Не п’янив, устав викладачем математики в інститут. Увійшов в серцях учнів. Але це її не зацікавило, їй потрібні гроші. Вона воркотилась, порівнювала з чоловіками подруг, наганяла, щоб змінив роботу, нарешті заробляв. Але отці чоргався із бізнесом.
Назло отці мати знайшла другу роботу, тепер часто затримувалася після гір. У цей день мати знову вернулася додому пізно. Світлана спала. Прокинулася від шуму. Мати впала в передпіччі і грубо ругалася.
— Ти п’яна? На мене наплевати, подумала про доньку. Вже старша, усе оціне.
— Не треба. Я втомилася, — байдуже відповіла мама.
— Ну ще б.
Світлана встала, тихо вийшла в коридор, щоб краще істоти.
— Які ко мене претензії? Ти ж не знаходиш пропозицію, де добре платять, ти на двох працюєш. На твою зарплату зголодувати можна. Про доньку сильно переживаєш, як я гляжу? А їй — то одне, то йнше. Їй сапоги потрібно, сукні. Ще сама нічого не купувала.
— Знаю я, що ти там працюєш. Ти… — батько злювався.
— Що? Якщо заплатять, я можу лігти до постелі. Заробляй сам, а я буде додому. Не можеш? Тож і мовчи. Ти неудачник, безвартісний чоловік. А помниш, що ти мені обіцяв? Що я нівщо не будеш нуждатися. Що все зробиш для мене. Про чоловіче міцне плече говорив. І де воно? Ось це що? Про третину на нього опереться неможливо. Слабачок. Ніщо. Я, дуре, вірила…
— Вже пізно. Давай, завтра поговоримо, — прохав батько.
— Нічого, пускай усі знають, який ти. Непотріб. Де тобі потрібний? Куди ти пропадеш?.. Іди. Мужик з возу — бабі легче, — мамин п’яний сміх розкатився по квартирі. І раптом дався. Світлана почула звук дерення. Мама стала кричати, бранила батька і виганяла з дому.
— Іди, скатертию дорога. Я не пропаду без тебе. Про мене є де хтось позаботитися…
Ніструшені ноги замерзли на холодному паркеті. Світлана і так пустилася, що слухала. Послухавши ще трохи, на цьках вернулася в кімнату, поліла, накинуласи одеялом на голову.
Батьки часто рвалися, але так… Тоді Світлана і дізналася, що мати ще і з кимось. Уранці, коли встала, батька вдома не було. Мама глянула хворою, на Світлану не глянула.
— Де тато? — запитала Світлана, коли батька не з’явилася.
— У командировці.
Потім мати знову не з’явилася. Світлана стояла біля вікна, чекала. Бачила, як біля під’їзду зупинявся Лексус, вийшла мати, але не одразу. Машинка увійшла, а Світлана наховалась під одеяло, майнула, що спить.
На наступний день запитала:
— Ви з татом подаєтеся? У тебе ще хтось? Я бачила…
— Ти вже доросла. Надіюсь, колись зрозумієш мене.
Але Світлана не зрозумів, не хотів зрозумів. Тато хороший, він не пив, у дитинстві котився з нею з гірок на санках, запускав шелестів. А якщо і запивав у свята, ставав добрий і жартівливий. Не може цій інший кращий тато? І Світлана сказала, що не збиралася вміти маму, що хоче жити з батьком. Раптом прийшла до нього в інститут.
— Мати права. Я неуспішник. Не встиг зробити їй життя, про яке і так собі мріяла. Може, він що, хто їй справжній потрібен. Так буває. Я б взяв тебе з собою, але живу у дядька Сашка. У нього двокімнатна квартира, дві дітей, я сплю на кухні. Нема куди тебе взяти. Затримай.
Вот тоді Світлана і прийняла рішення, що забуде ні на кого не сподіватися, ні на яке чоловіче плече. Всі зробить сама. Любов не існує, якщо вона легко проходить. Гроші важливіша любові. Так. Її дочка ніколи не побачить суперечок, воркотів і криків. Ніколи.
Світлана старалась не звертати уваги на пізню обрату матері. Після закінчення школи поступилася на заочне вуз, устав працювати на кафедрі іноземних мов. Тут було багато методичок, книг, все вільний час читала, перекладала без переказів. Додому приходила лише, щоб спити. Ще студенткою займалася репетиторством.
Батьки розійшлися, і мати поїхала до іншого чоловіка. Батько також житимав у іншої жінки, говорив, що живе в кімнаті. Став здійсненим, спокійним. Світлана звав її до себе, але батько відмовлявся, говорив, що не хоче їй турботи.
З батьком вони підтримували зв’язок, телефонували, інколи приходила в гості. У мами майже не було контакту. Обидві обурилися один на одного. Світлана не могла простит матері підступу, а мама обурилася на дочку, що та зайняла сторону батька. Так і жили. Світлана працювала перекладником, займалася репетиторством.
А любов… У неї були парні. Але вона знати обурюється, що їх зацікавлення — не лише вона, але й її квартира. Зручно, не потрібно самому напружуватися, чогось досягати, проще здобути Світлану з квартирою. А вона так не хотіла.
Одного разу в місті проводили виставку з участь іноземних компаній, її запросили учасницею. Вона прийняла. Тоді й прийшла запрос на роботу в Київ. Вона попросила час подумати. А сьогодні прийняла остаточне рішення.
***
Після роботи вона вирішила зайти до батька.
— Тату, я в Київ їду. Квартира вільна, можна повернутися. Обіцай, що якщо тобі щось знадобиться, ти мені скажеш. Обіцай?
— Нічого мені не знадобиться, дитинко. Нікуди не їду. У разі що мати вирішить продати квартиру? Я тут звик. Ти звони.
— Буду, обов’язково.
— Уже заміж не думаєш?
— Поки ні. Якщо з’явиться, на весіллі тобі обов’язково приїхала, — пообіцала Світлана.
— І правильно, не швидко. У тебе хочеш? Марія борщ зварила!
— Марія зварила? — перепитала Світлана і підмигнула батькові. — Розумно, не хвилюйся. Я рада за тебе.
— До мамки забирай. Ти все ще обіц讓我 на неї?
— Ладно, татко, мені пора. Нужно стягти імущість. Я ще забігаю. Світлана обняла батька, поцілувала в плече.
— Вона давно обернулася вище за нього.
Світлана затяг за останній, але все ж вирішила взяти прощання і з матері. Вони мали прохолодні і напружені стосунки.
Вона побачила матір, що приходила до дому. Шла повільно, з двома об’ємними пакетами, дивилася під ноги. Світлана хотів догнати, але від под’їзду виходить чоловік. Він щось запитав матері.
— Ніколи! Знову нап’еся… Скільки можна? Ліпше би роботу знайшов, дармоєд…
Світлана рушила назад. Вона зателефонує потім. Знову згадала ту ссору рідних. Ну, мати шукала собі «надійне плече», а знайшла ще хуже. Він, навірвдно, також обіцяв хороше життя. Обітав на мать не проходить. Ще негідна на неї так і не пройшла, хоча і її жаліло, як і батька.
Якби не та суперечка між рідными, Світлана, швидше за все, давно вже зібралася в зв’язок, як Марія, вийшла заміж, народилася. Її життя було по-іншому. Ще б й так — без карьери, без квартири в Київ… Нічого. У неї все буде, і кария, і квартира. А надійне чоловіче плече… Вона і без нього не потрібна.
Родіали часто так зайняті своєю проблемами, що не звертають уваги на дітей, думають, що вони нічого не бачать, не розуміють. А діти слухають і чують кожне брошене сгоряча слово, запам’ятовують усе сказане. І будуть будувати власне життя за сценарій батьків або вибрати протилежний, зажадаючи себе проста людське щастя…
