Сон про рахунок у ресторані
Я й досі не розумію, як на це реагувати. Благати Олену, мою дружину, залишитись? Чи сказати: “Іди, якщо хочеш”? Ми ж, здавалося, кохаємо одне одного, мріємо про дитину, будуємо спільне життя. Та вчорашній вечір у закладі перевернув усе догори дриґом. Через якийсь дурний чек! Тепер я сиджу й міркую: чи була я неправа, що не заплатила за її подругу Марічку, чи то Олена зробила з мухи слона. Але знаю одне точно — ця сварка змусила мене задуматись, що взагалі коїться в нашому шлюбі.
Ми з Оленою одружені три роки, і я завжди вважала, що у нас усе خوب. Так, бувають дрібні суперечки — хто виносить сміття, який фільм дивитись, куди поїхати відпочивати. Проте зазвичай ми знаходили спільну мову. Олена — моє кохання, моя опора. Вона яскрава, розумна, з нею ніколи не нудно. Ми навіть почали обговорювати дитину, вибирали імена, жартували, як будемо гуляти з коляскою. І ось, через один вечір у ресторані, вона заявляє: “Якщо ти так зі мною поводишся, може, нам взагалі не варто бути разом!” Як це взагалі можливо?
Все почалося з того, що вчора ми з Оленою та її подругою Марічкою пішли до ресторану. Марічка — давня подруга Олени, вони дружать ще зі школи. Я до неї ставлюсь нормально, хоча іноді вона мене дратує своєю звичкою розповідати про все, наче експерт. Та заради Олени я завжди була ввічливою. У ресторані ми замовили їжу, вино, балакали, сміялися. Усе йшло чудово, доки не принесли рахунок. Я глянула на цифру — пристойна сума, але нічого несподіваного. І раптом Марічка, з усмішкою, каже: “Наталю, ти ж частуєш, так?” Я оніміла. Ми ж не домовлялися, що я плачу за всіх. Я думала, кожен заплатить за себе, як це зазвичай буває, коли ми ходимо з друзями. Але Олена подивилася на мене так, наче я мала відразу дістати гаманець.
Я, намагаючись не зіпсувати вечір, відповіла: “Давайте поділимо рахунок, так чесно”. Марічка кивнула, але Олена раптом замовкла, а її погляд став холоднішим за кригу. Ми розрахувалися, кожен за своє, і поїхали додому. У машині Олена вибухнула: “Тобі що, складно було заплатити за Марічку? Це ж моя подруга! Ти мене перед нею принизила!” Я намагалася пояснити, що не бачила в цьому проблеми, що ми не мільйонери, щоб частувати всіх підряд. Але вона не слухала. “Якщо ти така жадібна, — сказала вона, — то я не знаю, як ми будемо далі жити”. І додала: “Може, мені взагалі піти?” Я була в шоці. Піти? Через рахунок у ресторані?
Вдома сварка тривала. Олена кричала, що я не поважаю її друзів, що їй соромно за мене, що вона не очікувала такої “дріб’язковості”. Я намагалася заперечити: “Олено, ми ж домовилися економити, щоб накопичити на ремонт і дитину. Чому я маю платити за Марічку, яка, до речі, сама замовила собі коктейль за тисячу?” Але Олена лише фуркнула: “Справа не в грошах, а в твоєму ставленні!” У якому ставленні? Я завжди стараюся для неї, оплачую наші відпустки, дарю подарунки. А тепер я, виявляється, скнара, тому що не пригостила її подругу?
Ніч я провела на дивані, а вранці Олена сказала, що подумає, чи залишатися їй зі мною чи ні. Я дивилася на неї і не могла повірити: це ж та сама Олена, з якою ми мріяли про дитину, сміялися над дурними комедіями, будували плани? Невже через один вечір вона готова все зруйнувати? Я почала сумніватися в собі. Може, я й справді була неправа? Треба було просто заплатити й не влаштовувати розбірок? Але потім подумала: а чому я повинна почуватися винуватою? Ми ж не домовлялися, що я частуАле потім Марічка несподівано подзвонила й сказала: “Знаєш, Оленко, я теж зрозуміла, що була не права, давай забудемо про цей інцидент”.
