Конфлікт на першому поверсі
Тамара Петрівна стояла в під’їзді, стискаючи стару металеву лійку, ніби це остання зброя. На сходовій площадці першого поверху, де звичайно виблискували її глиняні горщики з петуніями, гераньою та фіалками, панував розвал: три горщики розбиті, ґрунт розсипався по зношеному ламінату, а листя валилося, як після бурі. Під’їзд пахнув вологістю, пліснявою і легким металевим присмаком від поручнів. З квартири 12 дувала електронна музика з важкими басами. Тамара Петрівна, у квітковому халаті з ромашками і сірих, зібраних у тугий хвіст, глянула на винуватця — новенький чорний велосипед, прикріплений ланцюгом до поручнів, прямо на місці її клумби.
— Хто ж це таке організував? — пробурмотіла вона, голос тремтів від гніву. — Мої квіти! Півстоліття їх вирощувала, а тут… варвари!
Двері квартири 12 розчинилися, і на площадку вистрибнув Нікіта, двадцять сім років, у сірій спортивній майці і шортах. Темне волосся було розпатлане після тренування, у руках — пляшка води з яскравою етикеткою.
— Тамаро Петрівно, ви що так крикнете? — сказав він, оглядаючи хаос. — Це ж просто через горщики. Велосипед поставив, горщики впали. Нові куплю, без зайвих сліз.
Тамара ткнула лійкою в його бік, вода розбризкалась по підлозі.
— Без зайвих сліз? Це ж не просто квіти, Нікіте! Це душа під’їзду! А ви, молодь, тільки ламати вмієте!
Нікіта закатив очі, ковтаючи воду.
— Душа? Бабусю, це ж рослини. Мій велосипед важливіший — я ним їду в спортзал, робота. А ваші горщики зайняли всю площу!
З квартири виглянула Олеся, молодша сестра Нікіти. Її світле волосся зібране в недбалій хвості, у руках — потертка підручник з психології, бо готувалась до іспиту. На футболці напис «Dream Big».
— Нікіте, ти серйозно? — сказала вона, бачачи розбиті горщики. — Тамаро Петрівно, пробачте його, він просто не подумав. Я зараз приберу.
Тамара Петрівна фыркнула, її очі блищали під окулярами.
— Не подумав? Це його егоїзм, Катенько! Ви, молоді, тільки про себе! Мої квіти радували весь дім, а він їх у смітник кидати!
Зверху спустилась Марина, тридцять п’ять років, мати двох дітей з квартири 15. Тягнула візочок з малим сином, джинси в плямах від яблучного пюре. Під нею шлягла старша донька Ліза з рюкзаком.
— Що за галас? — спитала Марина, оглядаючи площадку. — Нікіте, це ти квіти розбив? Тамаро Петрівно права, вони під’їзд прикрашають!
Нікіта кинуў пляшку на підвіконня, вона звеніла склом.
— Прикрасили? Та половина в’яне! Краще лампочки в під’їзді міняти, ніж квіти поливати!
Олег, самотній програміст з квартири 10, висунувся з дверей, тримаючи ноутбук. Окуляри сповзли на ніс, футболка з логотипом Linux була зморщена.
— Нікіте, не гарячись, — сказав він, поправляючи окуляри. — Квіти — це екологія, кисень. А твій велосипед можна в підвалі зберігати.
Нікіта обернувся, голос став гучнішим.
— Екологія? Олеже, ти в під’їзді раз на місяць буваєш, сидиш у коді! А мені де велосипед ставити?
Під’їзд перетворився на арену, де розбиті горщики стали символом війни між сусідами, кожен з яких бачив у квітах щось своє.
Наступного дня конфлікт розгорівся ще сильніше. Тамара Петрівна принесла нові горщики з підвалу, де тримала запас, і демонстративно поливала петунії, бурчачи про «невиховану молодь». Її квітковий халат розвівся під лампочкою, лійка блищала. Нікіта, повернувшись після тренування, побачив, що його велосипед знову в куті, оточений порожніми горщиками, і крикнув сестрі:
— Олеся, що це за цирк? — розкричав він, вказуючи на горщики. — Я ж казав, мені місце треба!
Олеся, сидячи за кухонним столом, завалена конспектами, відклала підручник.
— Нікіте, не починай. Я говорила з Тамарою Петрівною — вона дійсно розстроєна. Можеш вибачитись?
Нікіта фыркнув, зняв кросівки, які глухо впали на підлогу.
— Вибачитись? За що? Вона свої квіти всюди розкладає, а я підлаштовуватись повинен? Це мій під’їзд теж!
Олеся зітхнула, голос став м’якшим, але твердішим.
— Це наш під’їзд, Нікіте. І її теж. Вона їх для всіх вирощує, а ти горщики розбив. Зрозумій, це важливо для неї.
Зверху спустилась Марина, тримаючи малого сина за руку. Ліза тягнула рюкзак, на якому звисав брелок‑єдиноріг.
— Нікіте, знову ти? — сказала Марина, брови нахмуривши. — Мої ді
