Ця війна тривала вже шість років — з самого початку їхнього шлюбу. У Соломії та Богдана був син, чотирирічний Данилко, але навіть його свекор зі свекрухою не визнавали. Вони не брали його на руки, не дзвонили поцікавитися, як там онук. Соломія не розуміла, чим заслужила таке ставлення. Вона ніколи не давала приводу: не грубила, не сперечалася, намагалася бути ввічливою. Але причина була глибша — Богдан одружився з нею, а не з тією дівчиною, яку свекруха мріяла бачити своєю невісткою.
Ту дівчину звали Мар’яна. Надія Петрівна не втомлювалася повторювати, яка вона розумниця, красуня, дочка заможних батьків. «Ось хто був би справжньою дружиною для мого сина!» — говорила вона, не соромлячись присутності Соломії. Родичі чоловіка піддаківали: «Ти, Соломійко, поруч із Мар’яною не стояла». Соломія, яка виросла в звичайній родині у невеличкому містечку під Вінницею, почувалася приниженою. Її скромне походження стало для свекрухи приводом для нескінченних підколів.
Богдан, здавалося, не помічав цього знущання. «Не звертай уваги, — казав він, — вони просто причіпляються». Але для Соломії його слова звучали як зрада. Як можна не помічати, коли твою дружину відверто ображають? Останнім часом він усі частіше їздив до батьків сам, повертаючись пізно вночі. «Сімейні справи», — відмахуючись, говорив він, уникаючи її погляду. Соломія відчувала, як між ними росте стіна, а її терпіння тануло з кожним днем.
Родичі Богдана до їхнього дому не заходили, хоча Соломія не раз запрошувала їх, намагаючись налагодити контакт. Вони не вітали її з днем народження — ні дзвінком, ні навіть повідомленням. На сімейні свята запрошували лише Богдана, наголошуючи: «Це не для сторонніх». Соломія, яку вони так і не прийняли в родину, почувалася вигнанкою. Її серце розривалося, коли вона чула, як Данилко питав: «Чому бабуся не хоче зі мною грати?» Вона не знала, що відповісти, лише пригортала його до себе, ховаючи сльози.
Ситуація ставала нестерпною. Соломія все частіше ловила себе на думках про розлучення. Богдан не захищав її, не намагався поставити батьків на місце. Він слухняно йшов за матір’ю, ніби її слово було законом. Соломія почувалася самотньою у власному шлюбі, і цей біль підточував її зсередини. «Якщо він не стане на мій бік, я не зможу так жити», — думала вона, дивлячись на сплячого сина.
Новий рік став для неї останньою краплею. Вона вирішила: якщо Богдан знову поїде до батьків, залишивши її з Данилком саміх, вона збере речі і піде назавжди. «Я більше не дозволю топтати мою гідність», — повторювала вона собі, але глибоко в душі сподівалася, що чоловік вибере її та сина.
Напередодні свята Богдан, як завжди, був ухильливий. «Ще не вирішив, як святкувати», — буркнув він, уникаючи її погляду. Соломія мовчала, але її рішучість зростала. Вона вже уявляла, як складає речі у валізу, як їде з Данилком до своєї сестри у Житомир, де її завжди зустрічали з теплом. Там ніхто не дивився на неї згори, не називав чужою.
Ввечері, за день до Нового року, Богдан повернувся пізно. «Маті нездоровиться, треба заїхати до них завтра», — сказав він, не дивлячись на дружину. Соломія відчула, як усе всередині їй обірвалося. «А ми? — тихо спитала вона. — Ми з Данилком знову не в рахунку?» Богдан промовчав, іБогдан промовчав, і це мовчання стало останньою краплею перед вибухом, який змінив все.
