День розпочався як завжди: Клавдія Матвіївна з гуркотом виставила на старенький стіл під своєю яблунею велике блюдо з гарячими пиріжками й різко штовхнула сусідського хлопчака.
Іди додому, конику! Що ти тут усе тиняєшся?! Де твоя мама, що за тобою не дивиться?! бурчала вона, махаючи рукою.
Я ковтнув повітря й, опустивши голову, мовчки прочвалав до свого ґанку. Мене всі кликали Коником так наче імя й не згадували, звикши до прізвиська через мої довгі, кострубаті ноги та худорлявість, яку ніяк не вдавалося приховати навіть під великою сорочкою. Село наше було маленьке, будинок розбитий на кілька квартир, хоча в основному тут жили три сімї: Покотили, Семенові й ми мама Катерина та я, Коник.
Мама була для всіх «якоюсь трохи дивною Катрусею»: сама ростила мене, ні чоловіка, ні рідних не мала. Сторонілась людей, а ті відповідали взаємністю хіба що зрідка виганяли мене з двору, як це зробила зараз Клавдія Матвіївна.
Я знав, що ображатись не треба. Навіть коли хтось кликав мене Страшилом, я відчував: це через книжку, яку подарувала мені мама про дівчинку Еллу та її друга Страшила. У книжці він був добрим, відважним і навіть врятував ціле місто. От і я вирішив: якщо люди так мене кличуть мабуть, вірять, що я хороший.
З мамою ми не жили багачами, вона завжди працювала у бібліотеці, то прибиральницею, то хатньою робітницею у місцевих пані. На себе витрачала копійки, усю зарплату й пенсію по інвалідності запихала мені: то яблук купить з базару, то пиріжків спече чи книжку нову принесе.
Лікарі казали, що мені інвалідність загрожує, але мама оббивала всі пороги лікарень у сусідньому місті у старому «ПАЗику» хапалася за поручень і міцно притискала мене до себе. Знайомих жалісливих сусідок проганяла різко: «Свого у дитбудинок віддай! Не будеш? То мовчи!»
Мені було років два, коли хвороби відступили, я вирівнявся, навчився читати, рахувати й писати краще за однолітків. Люди все одно дивилися косо: занадто худий, мов лозинка, голова ніби велика зате мама гордилася мною й ніколи не зважала ані на косі погляди, ані на балачки про мою «дивність».
У школі одразу прозвали Коником. Читав я виразно, та злегка заїкався перша вчителька мене часто перебивала: «Дякую, Сашку, досить!». Діти сміялися, але друга вчителька, Марія Іллівна, навпаки, підтримала: дозволила писати відповіді, часто зачитувала мої твори й хвалила за здібності.
Мама плакала від вдячності вночі, коли я вже спав, і дивувалася, чого їй дякувати «Хіба це не нормально любити свою дитину? Я ж просто мама» Часом я заздрив іншим дітям у них було багато друзів, бешкетники ганяли у футбол, а я любив читати, спостерігати, мріяти. До мене дівчата майже не підходили, а Клавдія Матвіївна завжди остерігалася: «До моїх онучок не підходь!»
Я з мамою не перечив казала триматися подалі, от і сидів собі на своєму п’ятачку біля ґанку. Там мама висадила троянди, бузок, волошки, а сходи виклала мозаїкою з битої плитки, яку вимолила у директора клубу під час ремонту. Я годинами міг сидіти й роздивлятися візерунки, придумуючи собі казки.
Сусіди дивувались: «Нащо їй ця плитка, сміття ж!» А потім ахнули, коли побачили, що зробила мама тепер до нас сходилися всі, милуватись красивим ґанком, а я зрадів найбільше, бо мама сказала: «Бач, сину, кожен уламок, навіть непотріб може бути красивим, якщо покласти з любовю!»
Того дня у дворі знову було гучно у Клавдії Матвіївни день народження найменшої онучки, Світланки. Повно гостей, сміху, і лише я, зігрітий маминою увагою та пиріжками, сидів на підвіконні, спостерігаючи, як діти бігають, женуть мяча, наче зграя барвистих метеликів, а Свєта у рожевій сукні кружляє біля старого колодязя.
Я добре памятав мамині слова: «Сину, до того колодязя не підходь там зруб гнилий, впадеш і біди не уникнути!» Голова в мене була забита думками й мріями, та коли побачив, що Свєта раптом зникла, серце стиснулось на галявині її не було!
Я кинув пиріжок і помчав на задній двір, хоча й чув крик Клавдії: «Куди побіг, я сказала сидіти вдома!» Нікому було помічати дівчинку; діти грали поруч, дорослі сміялися за святковим столом.
Підбігши до краю колодязя, я побачив у темряві рожеву пляму Свєта була внизу. Не думаючи ні секунди, ліг на край, зачепився й спустився до води, хоч і памятав мамине попередження. Знав: маленька не вміє плавати бачив це колись на ставку, де бабуся її сварила.
Не бійся, тримайся! прошепотів я, коли дістався до дівчини й обхопив її за плечі, як вчила мама.
Вода в колодязі була темна, холодна, з запахом цвілі, але я з усіх сил тримав Свєту й кричав: «Допоможіть!» Чи почують? Чи врятують? Не знав. Головне, щоб вона не зникла в темряві, як хвилинка, якої не повернеш
Святковий гамір стих, коли Клавдія Матвіївна помітила, що онучки нема, і налякано закричала. Гості перелякалися не на жарт, кинулися досліджувати двір, а я, з останніх сил, кричав: «Мама!»
Моя мама почувала неспокій ще на дорозі додому бігла, не думаючи про покупки, пропустила крамницю і, відчуваючи серцем біду, летіла на подвіря. Почула мій голос і кинулася до старого колодязя, згадала про мотузку, дістала її з хати й, разом із чоловіком сусідки, спустилася, щоб нас витягти.
Мене витягли за руку, Світланка плакала, зчепившись за мамину шию, а мама вся тремтіла й шепотіла: «Дякую, Боже…». Я тоді зрозумів справжнє щастя в тому, щоб когось рятувати, навіть якщо тебе не люблять і не помічають.
Після того випадку у селі мене всі почали вітати, Світланка довго принесла малюнки, бабуся її обіймала й казала: «Сашко, хлопчику мій! Якби не ти Скажи, чого хочеш усе для тебе зроблю!»
Я тільки всміхнувся: «Та я зробив те, що мав зробити. Хіба не так треба робити чоловікові?»
Мені було достатньо маминої радості, книжки, улюбленого сірого кота, який протирався об ноги й мурчав, коли я повернувся з лікарні.
Я зрозумів тоді ще, в дитинстві: доброта це справа хвилинок і миттєвостей, які не купиш за жодну гривню, які не повернеш ні за які багатства світу. Люди іноді витрачають хвилини на злість чи сварки але життя коротке, щоб витрачати його на образу. Кожна хвилинка, коли можна допомогти безцінна.
Тепер я лікар. Так треба. Так правильно: допомагати, рятувати, пробачати й бачити в людях головне їхню душу.
Іноді згадую, як сидів на своєму ґанку, мріяв, спостерігав через віконце за чужими святами. Усміхаюся і дякую долі за мою маму Катерину, за життя, за шанс бути Людиною.
А доброта? Вона завжди повертається, як весна. Варто лише вміти чекати й памятати: справжня краса і сила всередині нас.
Сьогодні я писав це для себе, щоб не забути кровю і сльозами виграну мамину науку про любов, яка не має кордонів, і про те, що кожне покликання на допомогу це теж вибір.
Слухаєш тишу, озираєшся на своє дитинство і віриться, що доброта справді змінює світ.
Чи вірю я у те, що милосердя переважає все? Так. Бо не зовнішність головне, а світло, яке ти несеш іншим.
