Костю, ти що, з глузду зїхав? Гадаєш, я тебе за гроші до себе беру? Жаль мені тебе, і все.
Кость сидів у візку й дивився крізь запотелі шибки на пустий подвіря лікарні. Тут був маленький скверик з лавками, але зима вигнала всіх пацієнтів у теплі палати. Він лежав один. Тиждень тому його сусіда, веселого хлопця Ярика Шевченка, виписали, і з того часу стало ще сумніше.
Ярик був душею компанії студент-актор, що розповідав історії так, ніби грав у театрі. До нього щодня приходила мати, приносила палянички, фрукти, і Кость теж отримував частку. Тепер же палата нагадувала пустку.
Його думки перервала медсестра. Замість молодої Насті зявилася Людмила Степанівна завжди похмура, з голосом, наче наждак.
Чого розлігся? Швидше на ліжко! гукнула вона, трясучи шприцем.
Кость послухався. Вона спритно перевернула його, зробила укол болю не було, вона вміла це майстерно.
«Скільки їй років? думав він. Мабуть, пенсія мала, мусить працювати. Тому й зла».
Лікар був? спитала вона, збираючись йти.
Ні ще.
Ну, чекай. І не вітрься біля вікна продує, і так худющий, як віслюк.
Він хотів образитися, але в її словах відчувалася турбота.
Кость сирота. Батьки загинули в пожежі, коли йому було чотири. Він вижив лише тому, що мати викинула його у сніг, перш ніж дах обрушився. Після дитбудинок. Родичі були, але ніхто не взяв його.
Від матері йому дісталися зелені очі та мрійливість, від батька зріст і хист до чисел. Спогади про них як уривки кіно: свято в селі, батько несе його на плечах, теплий вітер Ще був кіт, чи то Рудько, чи то Барсік. Фотографій не залишилося все згоріло.
У вісімнадцять держава дала йому кімнату в гуртожитку. Життя наодинці його не лякало, але іноді туга стискала горло. Після школи не вступив до університету пішов до технікуму. Одногрупники його не розуміли, дівчата обходили стороною.
Два місяці тому він послизнувся в переході й зламав обидві ноги. Лікування було довгим, але от його виписують.
За кілька тижнів зможете ходити на милицях, сказав лікар. Вас хтось зустріне?
Кость кивнув, брешучи.
Людмила Степанівна зайшла допомогти зібрати речі.
Навіщо лікареві збрехав? спитала вона. Як додому поїдеш?
Якось…
Вона сіла поруч.
Костю, ти сам не впораєшся. Поживи в мене. Будинок невеликий, але місце є.
Він вагався.
Я не маю грошей.
Ти що, з глузду зїхав? вибухнула вона. Я ж не за гроші!
Він погодився.
Її будинок був невеличким, але затишним. Перші дні Кость соромився, але згодом звик. Тут пахло хлібом і дровами, наче в дитинстві.
Минали тижні. Він почав ходити, але чим ближче був відїзд, тим важче йому було покидати цей дім.
Одного разу він застав Людмилу Степанівну на порозі своєї кімнати вона плакала.
Може, залишишся? прошепотіла вона.
Він залишився.
Через кілька років на його весіллі вона сиділа на місці матері. А ще через рік прийняла на руки онуку, яку назвали на її честь Людочкою.
