Щоденник Костянтина Шевченка
Костю, ти що, з глузду зїхав? Гадаєш, я за гроші тебе до себе кличу? Мені тебе шкода, ось і все.
Я сидів у інвалідному візку біля вікна й дивився на пустий внутрішній двір лікарні. Дві місяці тому під час ожеледиці я впав у підземному переході й зламав обидві ноги. Лікування йшло важко, але останнім часом здавалося, що ноги почали зростатися.
Сьогодні до палати зайшов лікар Олег Іванович. Оглянув мене, подивився знімки й сказав, що скоро випише. Але радість від цієї новини змішалася з тривогою: як я повзу додому? У моєму гуртожитку немає ліфта, а жити на четвертому поверсі в інвалідному візку чиста божевілля.
Згадав свого колишнього сусіда по палаті Віталіка. Він був веселим хлопцем, студентом театру, і завжди розповідав кумедні історії. Щодня до нього приходила мама з пиріжками та фруктами, якими він ділився зі мною. Але після його виписки стало ще самотніше.
Мені двадцять. Я сирота. Батьки загинули в пожежі, коли мені було чотири. Від матері мені дісталися зелені очі й тихий характер, а від батька високий зріст і любов до математики. Але більше нічого не лишилося навіть фотографій.
Раптом у палату зайшла медсестра Людмила Гнатівна, яка ніколи не посміхалася. Вона різко скомандувала:
Ну що розлягся? Лягай, робитиму укол!
Я послухався. Вона майстерно ввела голку навіть не боліло.
Лікар був? спитала вона вже біля дверей.
Так, каже, скоро випишуть.
То й добре. Вона зиркнула на мене. А хто за тобою приїде?
Я мовчав. Вона зідхнула.
Сам до гуртожитку на візку не доберешся.
Якось впораюся.
Впораєшся? вона роздратовано скривилася. Живи в мене поки що. У мене будинок за містом сходи всього дві.
Я здивовано подивився на неї.
Але я не маю грошей вам заплатити.
Хіба я за гроші тебе запрошую?! вона аж почервоніла. Жаль мені тебе, бідолашного.
Так я опинився в її маленькому будиночку. Перші дні я соромився, але Людмила Гнатівна сказала просто:
Не роби з себе гостя. Проси, що треба.
Тут було тепло пахло хлібом і яблуками. Ввечері тріщали дрова в печі, а за вікном лежали снігові кучугури.
Минув місяць. Ноги почали загоюватися. Я вже міг ходити з палицями. Одного разу після поліклініки ми йшли додому, і я розповідав про навчання.
Треба іспити здавати. Але лікар казав навантаження зменшити.
То візьми академічну, сказала вона. Нащо поспішати?
Я не хотів її покидати. Вона стала мені рідною.
Коли настав час повертатися, вона несподівано заплакала.
Може, залишишся, Костю?
Я обійняв її.
Залишуся.
Так і сталося. Через кілька років вона сиділа за святковим столом на моєму весіллі. А ще через рік прийняла з моїх рук свою онуку маленьку Людмилку.
