Костян сидів у інвалідному візку і грав очима через запилені вікна на вулицю. Не щастило йому: вікно палаткової палати виходило в тихий внутрішній двір лікарні, де колись стояв затишний сквер з лавками і квітниками, а тепер там майже не було людей. Додайте до того була зима, і пацієнти рідко виходили прогулятись. Костян лежав у палаті сам. Тиждень тому його сусід, Юрко Тимохін, виписали додому, і відтоді йому стало надто сумно. Юрко був товариським, веселим хлопцем, який знав мільйон різних історій і розповідав їх так, ніби був справжнім актором. Він і був актором навчався в театральному на третьому курсі. Тож без Юрка скучати було неможливо. А ще щодня до нього приходила мати, принісла найсмачніший випічок, фрукти, цукерки, якими сусід щедро ділився з Костяном. Після Юрка в палаті щось домашнє зникло, і тепер Костян відчував себе, як ніколи, самотнім і нікого не потрібним.
Сумні думки Костяна перервала зайшовша медсестра. Дивлячись на неї, він розчарувався ще більше: уколи ставила не симпатична молода Даша, а вічно хмура і ніби завжди чимось незадоволена Людмила Аркадіївна. За два місяці, проведені в лікарні, Костян ні разу не бачив, щоб вона сміялась чи хоча б посміхалась. А голос її підходив до виразу обличчя: різкий, грубий, неприємний.
Ну що, Каверіно, на ліжко марш! гукнула Людмила Аркадіївна, тримаючи готовий до інєкції шприц.
Костян розчаровано зітхнув, покірно повернув візок і підвіз до ліжка. Людмила Аркадіївна спритно допомогла йому лягти горизонтально й, майже в акробатичному стилі, перекинула його животом донизу.
Штани здай, наказала вона, і Костян послухняно підчинився, не відчувши нічого. Уколи вона ставила майстерно, і за це Костян кожен раз ментально дякував їй.
«Скільки їй вже років? думав Костян, спостерігаючи за медсестрою, що тепер зосереджено шукає вену на його схудлій руці. Напевно вже пенсіонерка. Пенсія маленька, треба працювати, ось чому вона така сувора».
Людмила Аркадіївна нарешті ввела тонку голку в блідноголубу, ледве помітну вену Костяна, змусивши його лише легенько морщитися.
Ось і все, Каверіно, завершено. Доктор сьогодні був? несподівано спитала вона, вже збираючись йти.
Ще ні, покрутив головою Костян, можливо, зайде пізніше
Чекай. І за вікном не сидь продує, а то будеш холодний, як вобла, сказала Людмила Аркадіївна і виштовхнулася з палати.
Костян хотів образитись, та не зміг: у словах медсестри, крізь її грубість і якусь жіночу прямоту, проступала, як йому здавалося, турбота. Хоч і така, адже він не знав іншої…
Костян сирота. Батьки загинули, коли йому було чотири роки. У їхньому сільському будинку спалахнув страшний пожеж, і Костян виявився єдиним, кому вдалося вижити. Про цю подію нагадував опік на плечі і неправильно зросле запястя: мати, рятуючи сина, кинула його в крижину через розбите вікно, а через хвилину після цього зруйнована дахом печка обвалилась, поховавши під собою всю родину. Так Костян потрапив до дитячого будинку. Родичі були, та ніхто не поспішав його прийняти.
Від матері Костян успадкував мякий, поступливий характер, мрійливість і яскравозелені очі, а від батька високий зріст, розправлену ходу і талант до математики. Він погано памятав батьків, і іноді в памяті виникали короткі сценки, наче фрагменти кінострічки: ось він з мамою на сільському святі махає яскравим прапорцем, а тут сидить у обіймах батька на його плечах, відчуває теплий літній вітер на щоках. Памятав ще великого рудого кота, якого називали ні то Мурзиком, ні то Барсиком Окрім цих спогадів у Костяна нічого не залишилось: навіть альбом зі сімейними фотографіями згорів у тому пожежному лиху.
У лікарні його ніхто не відвідував некому. Коли Костяну виповнилося вісімнадцять, держава виділила йому простору, світлу кімнату в гуртожитку на четвертому поверсі. Жити одному йому сподобалось, проте час від часу охоплювала така туга, що сльози просочувалися в підборіддя. З часом він звик до самотності й навіть знайшов у ній свої плюси. Однак дитдомове минуле час від часу нагадувало про себе: дивлячись на дітей з батьками на дитячих майданчиках, у супермаркетах чи просто на вулицях Києва, Костян охоплювали гіркі, не веселі думки
Після школи Костян хотів вступити до університету, та не вдавсь бракувало балів. Пришлося йти в технікум. Там йому сподобалося, спеціальність припала до снаги. Однак з одногрупниками вийшло не так: тихий і замкнений, Костян був для них нецікавим. Розмовляти з ними йому не про що, бо він віддавав перевагу книжкам і науковим журналам, а не галасливим студентським заба́вам і компютерним іграм. Іноді вони спілкувалися, та лише про навчання. Те ж саме було і з дівчатами: скромність і небайдужість Костяна не входили до їхніх уявлень про «чоловічі» якості, адже завжди були рішучіші й розмовляються претенденти. До того ж у свої вісімнадцять з половиною Костян виглядав не старше шістнадцяти. Швидко став «білою вороною» у групі, що, здається, його зовсім не збентежило.
Два місяці тому, запізнювавшись на заняття, Костян мчав по крижаномокрому тротуару і послизнувся в підземному переході, так нещасно, що зламав обидві ноги. Переломи виявилися складними, загоювалися важко і болісно, але за останні пару тижнів стан покращувався. Костян сподівався, що його скоро випишуть, та одночасно хвилювала думка: у будинку, де він жив, не було ліфта й жодних пристосувань для візкових пацієнтів. А сидіти у інвалідному візку, схоже, доведеться ще довго
Після обіду в палату зайшов Роман Абрамович, травматолог. Оглянувши ноги Костяна та його рентген, він выніс вердикт:
Що ж, Константине, радувати вас можу: ваші переломи нарешті зростаються так, як слід. Думаю, через пару тижнів будете на костилях. Лежати тут більше нема сенсу, перейдете на амбулаторне лікування в поліклініку. Через годину принесли виписку, і будете вільні. Хтось вас зустріне?
Костян кивнув мовчки.
Чудово. Зараз викличу Людмилу, вона допоможе зібрати речі. Будьте здорові, Константине, і намагайтеся більше до нас не потрапляти.
Буду намагатися.
Доктор весело підморгнув і вийшов, а Костян почав лихоманково шукати, що робити далі. Його роздуми перервала зайшла Людмила Аркадіївна.
Чого сидиш, Каверіно? Виписують ж, і подала йому під ліжком рюкзак, збирайсь, зараз Петровна прийде постіль міняти.
Костян спакував у рюкзак прості свої речі і помітив уважний погляд медсестри.
Ти навіщо лікарю брехав? спитала вона, нахиливши голову.
Про що йдеться? Костян виглядав здивовано.
Не вмирай, Каверіно, я знаю, що нікого не приїде. Як будеш добиратись?
Я десь доберуся, буркнув Костян.
Тобі ще принаймні півмісяця ногами не ходити. Як житимеш?
Розберусь, я ж не дитина.
Раптом Людмила Аркадіївна сіла на ліжко поруч і заглянула в обличчя.
Костю, це, звичайно, не моє діло, та з такими травмами тобі потрібна допомога. Сам не зможеш. Не вішайся, я правду кажу, мяко промовила вона.
Сам впораюсь.
Не впораєш. Я вже не перший рік у медицині. Чого сперечаєшся, як малюк? почала зливатись.
Навіть так, навіщо ти мені це кажеш?
А тому, що поживика у мене. Я правда живу далеко, за містом, та підвіконня дві сходинки. Кімната вільна є. Як на ноги встанеш, так і додому вернешся. Я одна живу, чоловік давно помер, а дітей Бог не дав
Костян здригнувся, глянувши на медсестру. Пожити у неї?! Але ж це чужа людина, і Костян давно вже відмовився покладатися на когонебудь, окрім самого себе.
Чого мовчиш? спитала, нахмурившись, Людмила Аркадіївна.
Це якось незручно, і взагалі пробурмотів Костян.
Перестань вигадувати, Каверіно. Незручно в інвалідному візку одному в будинку без ліфта і пандусів жити, у своїй звичній грубій манері відповіла медсестра, так що, збираєшся до мене?
Костян вагався. З одного боку жити у абсолютно незнайомої людини було дійсно незручно, а з іншого він ще не скоро ходитиме, і Людмила Аркадіївна, здається, не була зовсім чужою Тепер він зрозумів, що протягом усіх цих місяців вона посвоєму турбувалась і піклувалась про нього: «Каверіно, зайди на обід, там твої улюблені тефтелі, вікно закрий, температура не підвищувалась? швидко їж творог, в ньому кальцій, тобі користь», то й було в його палаті. Ось і зараз вона, єдина в світі, готова прийти йому на допомогу.
Погоджуюсь, нарешті сказав він, тільки грошей у мене нема Стипендія ще не прийшла.
Людмила Аркадіївна, уперевши руку в бок, подивилася на нього з недивуванням, знову нахмурилась і з образою в голосі виголосила:
Каверіно, ти в своєму розумі? Думаєш, я за гроші тебе візьму? Жаліти тебе, ось і все.
Я просто думав почав Костян, та зупинився, вибачившись: пробачте, я не хотів вас образити.
Я не образлива. Поїхали в сестринську, посадиш там, наказала благодійниця, скоро зміна моя скінчиться, і поїдемо.
Людмила Аркадіївна жила в маленькому, акуратному будинку з вузькими вікнами у гарних різьблених підвіконнях. У будинку були дві затишні кімнати, і в одній з них оселився Костян. Перші дні він був надто сором’язливий, майже не виходив із кімнати і намагався не турбувати господиню зайвими проханнями. Помітивши це, стара медсестра висловилась прямо:
Хватить соромитися. Потрібне проси, чай не в гостях.
Насправді Костяну сподобалося тут: сніжні сугроби за маленькими вікнами, веселий тріск дров у печі, аромат домашньої їжі усе це нагадувало йому власний дім і далеке, щасливе дитинство.
Дні йшли. Пальто інвалідної коляски залишилося позаду, а потім і костилі. Настав час повертатися в місто. Після чергового візиту в поліклініку Костян, трохи хромаючи, йшов поруч з Людмилою Аркадіївною і ділився планами на найближчі дні:
Треба іспити, зачіти. Стільки часу втратив, просто кошмар. А академічне брати не хочу
А ти бережи, радувала його Людмила, твій технікум не зникне. Ти зараз будеш бігати, як огірок, а що лікар сказав? Зменшити навантаження на ноги!
За останні тижні вони дуже зблизились. І Костян все частіше ловив себе на думці, що не хоче залишати цей затишний будинок і таку добру, майже материнську жінку. Вона стала для нього, сироти з дитячогоІ вони жили довго і щасливо, ділячись теплом і сміхом у куточку, де колись був лише холодний зимовий двір.
