Напередодні Нового року особливо хочеться вірити в дива. Ось історія з по-справжньому містичним кінцем, яку сьогодні розповідають.
У квартирі-студії, де живе Василь Петрович, смердить дешевою локшиною швидкого приготування та застарілою самотністю.
Господар сидить біля вікна в єдиному вцілілому кріслі й дивиться на порожню вулицю.
— Що тепер? — бурчить він сам собі. — На що житимеш?
Роботи нема вже півроку. Дружина Світланка пішла до сусіда місяць тому. Забрала все, навіть кішку Мурку, яку вони підібрали минулої весни.
— Не хочу на тебе дивитися, — сказала наостанок. — Від тебе горілкою тхне навіть зранку.
А що їй ще було казати? Правда ж.
Сьогодні Василь навіть не доторкнувся до пляшки — просто грошей не було. Останні двадцять гривень витратив на цю прокляту локшину.
Раптом у під’їзді лунає жалібне нявчання.
— Знову сусідська кішка, — махає рукою Василь.
Але нявчання не вщухає. Швидше, стає дедалі наполегливішим.
Василь встає, підходить до дверей, прислухається.
— І чого тобі треба? — бурмоче він, відчиняючи двері.
На сходовій клітці сидить сірий кіт. Мокрий, скуйовджений, із брудною шерстю. На шиї бовтається потертий нашийник.
Кіт підводить голову й дивиться Василеві просто в очі.
— Іди звідси, — втомлено махає рукою Василь. — Мені самому їсти нічого.
Але кіт не йде. Підходить ближче, треться об ноги.
Василь нахиляється, роздивляється нашийник. На маленькій потертій бирці викарбувано: «БОРИС».
— Борис? — дивується Василь. — Дивне ім’я для кота.
А кіт у відповідь голосно нявкає, ніби підтверджує.
Перші два дні Василь намагався прогнати непроханого гостя. Але Борис не здавався. Сидів під дверима, нявкав, дряпався. А коли Василь виходив у магазин, кіт ішов за ним по п’ятах.
— Ти що, прив’язався до мене? — питає Василь на третій день, дивлячись у сірі очі.
Борис муркоче у відповідь.
— Гаразд, заходь. Але тільки тимчасово. Поки господаря не знайдемо.
У квартирі кіт поводиться дивно. Не досліджує територію, як це зазвичай роблять тварини. Відразу йде до вікна, стрибає на підвіконня й завмирає, дивлячись на вулицю.
— Чого видивляєшся? — цікавиться Василь.
Борис не відповідає. Просто сидить і дивиться вдалину.
За тиждень життя Василя починає змінюватися.
Спершу трапляється неймовірне — телефонують із колишньої роботи.
— Василю Петровичу? — чує він знайомий голос начальника. — Це Ігор Семенович. Є розмова.
Василь холоне. Мабуть, хочуть стягнути збитки за той злощасний день, коли він прийшов на роботу п’яним.
— Слухаю, — хрипко відповідає він.
— Коротше так. Майстра Петренка звільнив. Безвідповідальний виявився. А в мене завтра комісія приїжджає, об’єкт здавати треба. Виручиш?
— Ігорю Семеновичу, я думав, ви на мене зло маєте.
— Та яке зло! Чоловік ти хороший, просто життя тебе притисло тоді. Вийдеш завтра?
Василь дивиться на Бориса. Кіт сидить на підвіконні й муркоче, не обертаючись.
— Вийду, — твердо каже Василь.
Робота йде як по маслу. Руки пам’ятають кожен рух, око вловлює найменші недоліки. Надвечір об’єкт готовий.
— Ну треба ж! — захоплюється Ігор Семенович. — За день зробив те, що Петренко тиждень мучив.
— Досвід, — скромно відповідає Василь.
— Досвід — це добре. Повертайся працювати. Тільки умова — ні краплі в рот на робочому місці.
— Зрозумів.
Удома Василь одразу підходить до Бориса.
— Ну що, друже, як справи? Роботу я знайшов. Тепер тебе годуватиму.
Кіт повертається й дивиться на Василя. В жовтих очах миготить щось схоже на схвалення.
А ще за тиждень трапляється чергове диво.
Василь іде з роботи, коли бачить знайому постать біля входу в під’їзд. Світланка. Стоїть із валізою й плаче.
— Що сталося? — підходить він до неї.
— Вась, — схлипує вона. — Можна до тебе? Сергій мене вигнав. Сказав, що награвся вже.
Василь дивиться на плачучу дружину. Місяць тому він на колінах благав би її повернутися. Зараз відчуває тільки жалість.
— Проходь, — тихо каже він. — Чаю будеш?
— Буду. А кіт це чий? — дивується Світланка, побачивши Бориса на підвіконні.
— Мій тепер. Борисом звати.
— Мурку пам’ятаєш? Я її до мами відвезла. Сергій котів не любить.
— Зрозуміло.
Вони сидять на кухні й п’ють чай. Світланка розповідає про життя із Сергієм, вибачається, просить пробачення. Василь слухає й думає про те, що дивно — злості нема. Є тільки втома.
— Вась, давай спочатку? — каже вона. — Я розумію, що була дурною. Але ж ми любили один колись.
Василь дивиться на Бориса. Кіт сидить у тій самій позі й дивиться у вікно.
— Знаєш, Світланко, — повільно промовляє Василь. — Я тебе прощаю. І навіть розумію. Я справді спився тоді. Але повернути все не можу.
— Чому? — Світланка дивиться на нього здивовано.
— Бо я інший став. І ти інша. Ми чужі люди вже.
Світланка плаче ще голосніше.
— Але переночувати залишу, — додає Василь. — А завтра допоможемо тобі квартиру знайти. У мене тепер робота є, допоможу з грошима на якийсь час.
Тієї ночі вони сплять у різних кімнатах. Борис усю ніч не відходить від Василя, лежить поруч і муркоче.
Уранці, коли Світланка збирається йти, вона зупиняється біля дверей.
— Вась, а ти справді змінився. Став сильнішим чи що.
— Можливо.
Ще за місяць Ігор Семенович пропонує Василеві стати виконробом.
— Ти ж бачиш, як хлопці до тебе ставляться. Поважають. І працюють із тобою краще.
— Я подумаю, — відповідає Василь.
Удома він підходить до Бориса.
— Що скажеш, друже? Погоджуватися?
Кіт повертається й дивиться на нього. В очах якийсь смуток.
— Що з тобою? — турбується Василь. — Захворів?
Борис нявкає тихо, по-особливому. Не так, як раніше.
Тієї ночі Василь прокидається від дивного відчуття. Кіт лежить поруч із ним на подушці й дивиться просто в обличчя.
— Що з тобою, Борис?
Кіт простягає лапу й обережно торкається щоки Василя.
— Борисе, ти мене лякаєш.
Уранці Василь прокидається сам.
Борис зник.
Василь обшукує всю квартиру, весь під’їзд, подвір’я. Розклеює оголошення з фотографією Бориса, обдзвонює всі притулки. Кота нема ніде.
— Не може бути! — кричить він, нишпорячи вулицями. — Вікна були зачинені! Двері замкнені!
Але Борис розчинився, наче його ніколи й не було.
Три дні Василь не може їсти. Сидить біля вікна й чекає. Може, повернеться?
На четвертий день телефонують. Жінка повідомляє, що говорити про кота буде тільки при зустрічі.
За годину вона вже стоїть на порозі:
— Василю Петровичу? Мене Ніна Борисівна звати. Я за оголошенням. Щодо кота.
— Ви Бориса бачили? — стрепенувся Василь.
— Можна увійти? Мені важко довго стояти.
Василь пропускає жінку до кімнати. Вона сідає в крісло, важко зітхає.
— Молодий чоловіче, розкажіть, будь ласка, як виглядав ваш кіт.
Василь описує Бориса — сірий, із жовтими очима, на нашийнику бирка з іменем.
Ніна Борисівна киває.
— А коли він до вас прийшов?
— Два місяці тому. У дощ. Мокрий, голодний.
— Зрозуміло, — жінка мовчить. — Скажіть, а життя ваше після його появи змінилося?
— Змінилося, — чесно відповідає Василь. — Дуже сильно. Роботу знайшов, із дружиною розібрався. Наче все налагодилося.
Ніна Борисівна усміхається сумно.
— Знаєте, молодий чоловіче. Борис — це був мій кіт. Помер він півроку тому. Від старості. Чотирнадцять років прожив.
Василь завмирає.
— Що ви кажете?
— Він завжди був особливим. З дитинства. Людей відчував. Я не божевільна, якщо ви так думаєте. Просто іноді трапляються речі, які не пояснити.
— Але як, чому…
— Борис за життя часто тікав з дому. Я знаходила його в найнесподіваніших місцях. Він наче знав, де потрібна допомога. Приходив до самотніх людей, до хворих. Допомагав їм упоратися з бідою. А потім повертався додому.
Василь слухає, не вірячи власним вухам.
— Після його смерті я часто думала — ну чому він не міг залишитися? Стільки ще людей потребує допомоги.
— І ви думаєте, що він, що це був справді він?
— А ви вважаєте, ні? — Ніна Борисівна уважно дивиться на Василя. — Звичайні коти так не поводяться. Звичайні коти не зникають із замкнених квартир.
Василь підходить до вікна.
— Що мені тепер робити? — тихо питає він.
— Жити, — просто відповідає Ніна Борисівна. — Жити добре. Борис навчив вас заново вірити в себе. Це і був його подарунок.
— А якщо я знову зірвуся? Почну пити?
— Не почнете, — каже жінка. — Тепер ви знаєте, що здатні бути іншим.
Після відходу Ніни Борисівни Василь довго сидить біля вікна. Сонце сідає, фарбуючи небо в багрянець.
— Дякую, друже, — шепоче він у порожнечу.
І раптом здається — легкий вітерець ворушить фіранку. Наче хтось невидимий нявкнув у відповідь.
А за тиждень Василь приймає пропозицію стати виконробом. Ще за місяць знайомиться з жінкою в автобусі — вона везе лікувати бездомну кішку.
— Красива, — каже Василь, дивлячись на триколірну кішку.
— Так, але господарів нема, — сумно відповідає жінка. — Мене Ганна звати, до речі.
— Василь. А що, як господарем стану я?
— Ви?
— Ну, якщо ви не заперечуєте.
Ганна сміється.
— Не проти. А як назвете?
Василь дивиться в жовті очі кішки.
— Борислава. На честь одного хорошого кота.
Десь високо в небі сірий кіт на ім’я Борис із задоволеним виглядом муркоче. Його робота зроблена.
Василь знову повірив у життя. І в те, що дива трапляються з тими, хто готовий їх прийняти.
А це, мабуть, і є найсправжнісіньке чаклунство.
Скажуть – так не буває? Можливо. Але варто побажати все-таки зустріти у важкі хвилини свого «Бориса».
