Уявляєш, у картці Мирона за півтора року накопичилося три повернення. Волонтери вже навіть не сперечалися, кому його пропонувати наступним.
Соломія поставила переноску на кахельну підлогу й розстебнула блискавку. Рудий кіт вийшов не поспішаючи, обнюхав кут клітки, обійшов миску з водою і сів задом до дверей. П’ять із половиною кілограмів спокійної впертості. Так він робив щоразу, і Соломія вже розуміла: розвертатися він не буде.
Вечірня зміна скінчилася, люди розійшлися, лишилися тільки ті, кого ніхто не забрав.
Соломія провела пальцями по холодному пруту клітки.
– Ну що, Мироне. З поверненням.
Кіт навіть не ворухнувся.
Наступного дня вона виклала на стіл три заяви про повернення.
Перша сім’я – молоде подружжя. Двокімнатна квартира на околиці, балкон із видом на парковку. Причина: «агресивний, ховається, не йде на контакт». Протрималися два тижні.
Друга – жінка років сорока, однокімнатна квартира після свіжого ремонту. «Не адаптувався, шипить, забивається під ванну». Десять днів.
Третя – чоловік із донькою семи років. «Дитина засмучується, кіт не грається, сидить у кутку». Один тиждень.
Соломія перечитала всі три аркуші й потерла перенісся. Папір пахнув тонером для принтера й чужими кухнями. Тексти були схожі, і від цієї схожості щось свербіло, наче скалка під нігтем, але вона не могла вхопити, що саме. Усі сім’ї проходили співбесіду. Усі підписували договір. Усі обіцяли терпіння.
Степан зазирнув до кабінету, прихилившись плечем до одвірка. Високий, худорлявий, у розтягнутому сірому светрі. Окуляри в тонкій оправі сповзли на кінчик носа.
– Ну-у… знову Мирон?
– Ага.
– Може, він просто такий, Соломіє. Буває ж.
– Який «такий»?
Він знизав плечима і звично потягнув голосну.
– Ну-у… невдаха.
Слово зависло між ними. Соломія стиснула пластиковий стаканчик із кавою – він хруснув і вм’явся. Вона розтиснула пальці й відсунула стакан. Кавова калюжка розповзлася по столу до краю заяви.
Другій сім’ї вона подзвонила в обід. Слухавку взяли після шостого гудка.
– Алло? Так, пам’ятаю. Рудий. Мирон. Ні, у нас без нього все добре, дякую.
Голос жінки був рівний, майже ввічливо-нудний. За стіною хтось увімкнув телевізор, і Соломія чула приглушений сміх студійної публіки – ніби в чужій квартирі все йшло за планом.
– Розкажіть, як він поводився першого дня?
– Першого? Заліз під ванну й сидів. Ми звали. Діставали. Підсовували їжу просто до морди. Він шипів. На другий день спробувала погладити. Подряпав руку до крові.
– А далі?
– А далі вирішила: якщо кіт не хоче жити з людьми, не треба його мучити.
Соломія притиснула слухавку плечем і записала в блокнот: «діставали з-під ванни». Підкреслила.
– А ви давали йому час просто побути наодинці? Без спроб контакту?
Пауза. Шурхіт слухавки в чужій долоні.
– А навіщо тоді брати кота, якщо його не чіпати?
Соломія нічого не відповіла. Попрощалася, поклала слухавку на стіл і довго сиділа, підперши підборіддя долонею. За вікном дощ рівно стукотів по бляшаному козирку, мов метроном.
На сусідній сторінці блокнота знайшовся запис від першої сім’ї, зроблений місяцями раніше: «намагалися брати на руки з першого дня». Соломія поставила поруч знак питання й закрила блокнот. Але питання не закрилося.
У суботу Степан затримався допізна.
Вона зайшла тихо. Світло горіло лише в дальньому коридорі, де стояли клітки довготривалого утримання.
Степан сидів навпочіпки перед кліткою Мирона. Не говорив ані слова. Просто сидів і дивився в підлогу, а кіт за ґратами робив звичне: спиною до дверей, хвіст обгорнутий навколо лап, вуха трохи назад.
Соломія хотіла його гукнути. І зупинилася. Бо почула.
Мирон муркотів.
Тихо, на межі звуку. Рівний, низький звук, схожий на гудіння ламп, тільки м’якший. Наче всередині кота працював маленький моторчик, який запускався лише в тиші. Коли ніхто не тягнув руки й не підносив їжу до морди.
Степан підвівся, обернувся до виходу й мало не врізався в Соломію.
– Ну-у… я тут просто… миски перевіряв.
– Він муркотів.
– Ага. Часто так робить. Коли думає, що він сам.
– Давно ти знаєш?
Степан поправив окуляри.
– Десь із жовтня. Я тоді забув ключі й повернувся по них. А він сидів і муркотів. Потім двері скрипнули – і він одразу замовк. Ніби вимкнули.
Соломія притулилася до стіни. Штукатурка була шорстка й холодна під лопатками. Із клітки не долинало жодного звуку. Мирон замовк, відчувши другу людину.
І в тій тиші до неї дійшло, чим насправді були ті три заяви.
Не описом складного кота.
Описом людей, які хотіли любові миттєво. Ласки за клацанням пальців. Вдячності в перший вечір, контакту на вимогу, ніби вимикач на стіні: натиснув – отримав.
Три сім’ї брали Мирона й одразу тягнулися до нього руками. Діставали зі схованки. Підносили до обличчя. Саджали на коліна. А коли жива істота відповідала єдиним способом, який мала, – коли ховалася, шипіла, стискалася, – вони охайно заповнювали заяву: «агресивний», «не адаптувався», «не грається».
Соломія відкрила блокнот. І знайшла третій запис, який залишила ще під час повернення від останньої сім’ї, але не звернула на нього уваги: «Донька плакала, бо кіт не хотів сидіти в неї на колінах».
Формулювання щоразу змінювалися. Але дія була та сама.
У понеділок вона переписала інструктаж. Стара версія, яку давали всім, починалася словами: «Кіт потребує ласки й терпіння». Нова починалася інакше.
Соломія зачитала Степанові вголос, тримаючи аркуш на витягнутій руці, наче не вірила власному почерку:
– Перший тиждень не чіпати. Не кликати. Не діставати. Поставити миску, воду, лоток і зачинити двері в його кімнату. Заходити тільки годувати. Не дивитися в очі. Не пробувати гладити.
Степан присвиснув.
– Ну-у… це ж інструкція, як ігнорувати кота.
– Це інструкція, як не заважати котові тебе полюбити.
Вона помовчала й додала тихіше:
– Півтора року ми пояснювали людям, що кіт складний. А він не складний. Він обережний. І ми відправляли його до тих, хто плутає терпіння з очікуванням.
– У чому різниця?
– Очікування вимагає результату. Терпіння не вимагає нічого.
Степан потягнув голосну, ніби приміряв відповідь. Промовчав. Лампа над ними кліпнула, і Мирон у дальньому кінці коридору коротко смикнув вухом на звук. Надорваним, лівим.
Четверта сім’я прийшла за три тижні. Жінка років п’ятдесяти, з тихим голосом і засмаглими руками. Вона слухала новий інструктаж і кивала. Тільки одне уточнила:
– А якщо через місяць він так само буде сидіти спиною?
Соломія подивилася їй в очі.
– Значить, йому потрібно більше ніж місяць.
Жінка кивнула. І взяла переноску.
Мирон усередині мовчав. Спиною до ґрат, хвіст навколо лап, вуха трохи назад. Як завжди.
Фотографія прийшла за місяць. Без підпису, без коментарів. Просто світлина. Підвіконня, за склом зимовий двір, горщик із якоюсь рослиною.
І кіт. Рудий, із білими грудьми й надірваним лівим вухом.
Він сидів мордою до кімнати.
Соломія показала знімок Степанові. Той поправив окуляри, подивився, потім іще раз.
І сказав тихо, без звичної розтягнутої голосної:
– Значить, справа була не в ньому.
Соломія прибрала телефон у кишеню. Картку Мирона вона дістала з папки «довготривале утримання» й переклала в нижню шухляду столу. Де лежали ті нечисленні історії, які не треба було переказувати. Їх достатньо було пам’ятати.
