На кухні пахло смаженими котлетами. Софія спритко перевертала їх на сковороді, чекаючи того самого хрусткого золотистого кольору. Маленький Євгенчик тихенько сопів у ліжечку в сусідній кімнаті. День виявився виснажливим — безсонна ніч, прання, прибирання, готування, знову пелюшки. І все сама.
Раптом — крик. Той самий плач, від якого у матерів серце стискається.
— Олеже, підійди до Євгенчика! — крикнула Софія, не обертаючись, але сподіваючись на реакцію чоловіка.
Тиша.
Вона кинула лопатку, залишила сковороду на плиті й побігла до кімнати. Взяла сина на руки, приголубила, заспокоїла. Повернувшись, відчула — котлети підгоріли. Запах гіркотої розійшовся кухнею.
— Ну от, котлети — у смітник. Дякую, Олежу, — гірко промовила вона.
Син знову почав похнюпувати. А Олег? Той сидів, немов приклеєний, перед телевізором. Там йшов його улюблений матч.
— Олеже! Я нічого не встигаю! Підійди до дитини! — голос Софії став різким. І раптом із кімнати лунав захоплений чоловічий вигук:
— ГОООООЛ!!!
Від цього крику Євгенчик заревів ще дужче.
Софія знову кинулася до сина, притиснула до грудей. Вже не відчувала втоми — усередині все кипіло. Повернувшись на кухню, вона сіла за стіл, закривши очі. Потім підійшла до чоловіка.
— Олеже, будь ласка. Прогуляйся з Євгенчиком. Мені треба закінчити справи на кухні, та й просто перевести подих…
— Ти що, не бачиш? Я зайнятий! — відмахнувся він, не відриваючи очей від екрана.
— Все. З мене досить, — холодно сказала Софія. — Насолоджуйся своєю свободою, Олежечку. Я йду. До мами.
Вона зібрала речі, зібрала маля. У візку допоміг сусід — якраз виходив із під’їзду. За годину Софія стояла біля дверей рідного дому.
— Мамо, ми з Євгенчиком поживемо у тебе. Трохи. — Голос її тремтів, але в очах була рішучість.
— Живіть, скільки треба, — сказала мати. — Ви що, посварилися?
— Ні, просто я втомилася. Ти ж у відпустці — допоможи мені трішки, добре?
Ввечері задзвонив телефон. На екрані — «Олег».
— Софіє, куди ти пішла? — здивовано запитав він.
— Я тобі все сказала, коли йшла. Чи футбол виявився важливішим?
— Я нічого не чув… — пробубонів він.
— Ось і твоя проблема — ти не чуєш. Мене. Нашого сина. Тільки себе і м’яч по полю.
— Знову почалося, — буркнув він і відключився.
За годину — новий дзвінок:
— А вечеря де? Чому не приготувала?
— А ти чому мені не допомагав? Я не встигла. Знаєш, чому? Бо все — на мені.
— І коли ти повернешся?
— Не знаю. Може, через місяць. Може, через два.
— Навіщо тоді взагалі заміж виходила, якщо від мамки поїхати не можеш?!
— Навіщо? — голос її став вищим. — Щоб готувати тобі, прибирати за тобою, прати й слухати про твій футбол?! Увесь дитинство мріяла про це! Справжня казка!
— А ти хочеш, щоб я «жіночою» роботою займався? Не дочекаєшся! Я краще розлучуся, ніж під каблуком буду!
— Ну й іди. Розлучайся. — Вона відключила дзвінок.
Мати, що сиділа у сусідній кімнаті, підійшла:
— Усе-таки посварилися, так?
— Мамо… я не домробітниця. У мене безсонні ночі. Я не прошу багато — просто допомогти. А він кричить: «Розлучуся!» Нехай іде.
— Софійко, не гарячися. Так, він не має рації. Але батько дитині теж потрібен. Може, ще не все втрачено.
Минув тиждень. Дзвінок.
— Софіє, я сумував… Приїдь, — голос чоловіка звучав благально.
— Я тільки почала приходити до тями. Завдяки мамі.
— Значить, не повернешся? — тон різко змінився.
— Повернуся. Якщо допомагатимеш. Не прошу вночі до малого вставати. Але у вихідні — будь ласка. Ти ж батько.
— Не дочекаєшся! Я чоловік, а не баба! Жіноча робота — нехай жінки й роблять!
Минув місяць. Євгенчик вже спав уночі. Софія нарешті перевела подих. Однієї суботи вона підійшла до матері:
— Мамо, я поїду до Олега. Хочу спробувати помиритися. Потім разом за Євгенчиком приїдемо.
— Давно пора, доню. Спробуй ще раз.
Софія приїхала додому. Ключ ще був у неї. Відкрила двері. Зняла взуття. І раптом побачила в коридорі жіночі туфлі.
Серце завмерло.
Увійшла у спальню. Там, на ліжку, був він. І не сам.
Мовчки розвернулася, збліднувши.
— Софіє! Зачекай! Це все несерйозно! Я… Я лише тебе кохаю! — метушливо кинувся їй назустріч Олег.
Вона навіть не обернулася. Ці слова вже нічого не значили.
Вона могла б пробачити багато — байдужість, лінь, навіть його футбольну манію. Але не зраду. Не за живого сина. Не в домі, куди вона хотіла повернутися з надією.
Іноді усього, чого потребує жінка, — це почутості. Не заради криків. А заради тиші, у якій дитина спокійно спить.Вона вийшла, не звертаючи уваги на його вигуки, і більше ніколи не повернулася в цей дім.