Кожен сам за себе
Мамо, ти навіть не уявляєш, що зараз коїться на ринку, Максим крутив у руках стос паперів: то складав їх у рівненьку купу, то знову розкладав віялом по старому кухонному столу. Ціни злітають кожного тижня! Якщо зараз не внесемо перший внесок, цю квартиру у нас вирвуть з-під носа!
Лідія посунула до сина чашку з остиглим чаєм і мовчки сіла навпроти. На паперах сяяли плани, цифри, графіки виплат. Трикімнатна квартира в новобудові, окремі кімнати для Тимофія й Варвари мрія нарешті здійсниться!
Скільки не вистачає?
Вісімсот двадцять тисяч гривень… Максим втомлено потер перенісся. Та я розумію, що це купа грошей. Але Марічка вже за голову хапається, діти ростуть, а ми все по чужих квартирах…
Лідія дивилась на сина і згадувала того хлопчика, що колись тягав їй букетики кульбаб. Тридцять два, двоє дітей, а зморшка між бровами та сама, як коли хвилювався через диктант у другому класі.
Щось якраз накопилося. Лежать на рахунку.
Мамо, я обовязково віддам, чесно! Як тільки розрулиться, одразу почну відкладати.
Вона накрила його руку своєю, натрудженою від нескінченної варки борщу й миття вікон.
Максимку, це ж для онуків! Які тут повернення? Родина важливіша за всі гроші світу.
У банку Лідія заповнювала папери каліграфічно, з бухгалетрською точністю, що виробила за тридцять років на обліку. Вісімсот двадцять тисяч гривень майже все, що відкладалося на “чорний день”, на “мало що”, на просто спокій.
Максим обійняв її біля каси, аж черга зашепотілася.
Мамо, ти в мене супер, от чесно! Я не забуду…
Лідія поплескала його по плечу:
Іди вже, бо Марічка, мабуть, голову собі ламає.
…Перші місяці після переїзду сплелися в нескінченну круговерть маршруток крізь Київ. Лідія приїздила із торбами з «Сільпо» курка, гречка, олія, дитячий сирочок. То штори допомогала вішати, то з меблями бавилась, то відтирала ремонтну пилюку з підвіконь.
Тимофійчику, обережно з тим молотком! гукала вона, поправляючи гардини й паралельно вчила Марічку ліпити голубці.
Марічка у відповідь кивала, не відриваючись від телефону. Максим приходив з роботи, похапцем доїдав борщ, кидав дякую, мамо! і зникав у спальні.
Що б ми без тебе робили, жбурляв на ходу.
…Через пів року знайомий номер.
Мамо, тут таке… Платіж за іпотеку разом із ремонтом машини збігся. Тридцять пять тисяч не вистачає.
Лідія переказала гроші, навіть не питаючи, для чого і чому. Молодим важко, зрозуміло, затрати шалені, діти малі, робота нервова. Якось виплутаються повернуть. Чи ні. Яка різниця, коли це ж для своїх?
Роки потекли, як вода крізь пальці. Тимофію вже сім. Лідія подарувала йому конструктор LEGO, той самий, про який він мріяв пів року. Варвара у новій рожевій сукні, вся у блискітках, як якусь принцесу з мультика.
Бабусю, ти найкраща! Варвара обвисла на шиї, пахнучи дитячим шампунем та карамельками.
Щовихідних Лідія тягла онуків: то до себе, то у театр, то в парк, то на каток. Морожене, книжки, іграшки… кишені старого пальта завжди випирали від солодощів й вологих серветок.
Пять років промайнули в цій добровільній, щедрій каторзі. Гроші на іпотеку мамо, цього місяця знову туго. Лікарняні з онуками ми не можемо відпроситись. Продукти мамо, ти ж у магазин все одно йдеш.
Подяка звучала все рідше…
…Того ранку вона вдивлялася у потьоки на своєму стелі. Іржаві плями повзли штукатуркою сусіди зверху затопили, і жити тепер було як у басейні.
Вирішила подзвонити.
Максиме, допоможи, з ремонтом треба щось вирішити, я не знаю, коли ті гроші мені повернуть
Мам, ти ж розумієш, у мене зараз зовсім інші пріоритети: гуртки у дітей, Варя на курси пішла
Я ж не грошей прошу, тільки майстрів знайти чи підказати…
Я часу не маю зовсім, мам, тим паче на таку дурницю, відрізав він, ніби вперше це почув. Давай потім обговоримо. Передзвоню, добре?
Beep-beep-beep.
Лідія поклала телефон. На екрані фотка з минулого Нового року: вона, Тимофій, Варвара. Всі щасливі й усміхнені.
Ті гроші, що він кликав як щось само собою зрозуміле. Ті вихідні, ті сили, та любов все то вже було колись. А зараз інші пріоритети.
Крапля зі стелі впала їй на руку. Холодна
Наступного дня несподівано подзвонила Марічка. Таке траплялося рідко тому Лідія напружилася ще до того, як невістка заговорила.
Лідіє Іванівно, Максим казав, ви телефонували. Інтонація, наче з ноткою претензії. Ви ж розумієте, що кожен свої проблеми має вирішувати сам. Ми свою квартиру самі тягнемо, іпотеку платимо
Лідія ледь не розсміялася: ту ж іпотеку, яку вона гасила мало не щотретій місяць. Перший внесок, який майже повністю з її грошей.
Звісно, Марічко, спокійно сказала вона. Кожен сам.
О, як добре, що ми домовились. Бо Максим переживає, що ви образилися. Ви ж не образились?
Та ні, зовсім ні.
Beep-beep-beep
Лідія поклала телефон та довго дивилась на нього, ніби на якогось цікавого жука. Підійшла до вікна а поза тим склом пильним не було й натяку на втіху.
Вночі сон не йшов: думки калатали, стеля тиснула на свідомість. Вона згадувала останні пять років, наче перебирала чотки. Вона сама виховала в синові віру, що мама це безмежне джерело ресурсів.
Зранку зателефонувала до агентства:
Хочу виставити на продаж дачну ділянку з будиночком, шість соток під Києвом, світло підведено.
Дача, яку вони з чоловіком будували двадцять років. Яблуні, посаджені ще вагітною Максимом. Веранда з літніми вечорами…
Покупець знайшовся швидко. Як підписувала договір не дозволяла собі навіть думати, що продає. Гроші впали на рахунок. Вона чітко їх поділила: ремонт квартири, новий депозит, трохи лишила про всяк випадок.
Бригада робітників заселилась на ремонт Лідія сама обирала плитку, шпалери, крани. Вперше років за двадцять вона витрачала тільки на себе, не думаючи, кому з рідних знову щось треба.
Максим не дзвонив. Два тижні, три, місяць. Лідія теж мовчала.
Вперше подзвонили, коли ремонт уже закінчили. Нова кухня сяяла, вікна не продувало, а труби не текли.
Мамо, ти чого не приїжджаєш? Варя питала.
Була зайнята.
Чим?
Життям, Максим. Своїм життям.
Через тиждень Лідія таки заїхала. Привезла по книжці кожному з онуків. Просиділа за чаєм дві години, поговорила про школу, погоду. На вечерю не залишилась.
Мам, може, з дітьми посидиш у суботу? Максим перестрів у коридорі. У нас з Марічкою…
Не зможу, маю вже плани.
Вона бачила, як у нього видовжилось обличчя. Він не розумів. Ще поки не розумів.
Місяці йшли, і розуміння поволі приходило. Без маминих переказів іпотека зїдала третину сімейного бюджету. Без бабусі-няні діти стали трохи важчим квестом.
А Лідія тим часом оформила депозит під нормальний відсоток. Купила собі нове пальто нарешті не з розпродажу. Зїздила у санаторій на дві неділі. Записалась на скандинавську ходу.
Часто згадувала, як батьки Марічки завжди трималися осторонь: вітали смс-ками, приходили у гості раз на півтора місяця, і жодних грошей, жодної допомоги. І жодних претензій у доньки.
Може, саме у цьому й мудрість?..
Рідкісні зустрічі з онуками стали радше церемонією. Книжка, розмова про друзів і вона йшла, не залишаючись на ніч, не забираючи дітей на вихідні.
Якось Тимофій запитав:
Бабусю, а чого ти тепер не водиш нас на гойдалки?
Бо у бабусі справи, Тимчику.
Хлопчик не зрозумів, але Максим, що стояв у дверях, схоже, почав щось вловлювати.
Лідія поверталася у відремонтовану квартиру, що пахла новою фарбою та затишком. Заливала собі якісний чай, сідала у зручне крісло, куплене на дачні гроші.
Почуття провини досі накочувало уночі та щодалі рідше. Бо Лідія нарешті збагнула просту істину: любов не означає жертвоприношення. Особливо, коли твої жертви стали невидимими й не цінуються.
Вона вибрала нарешті себе. Вперше за тридцять два роки материнства.
