Право на помилку.
Про те, що у тата є коханка, Оля дізналася випадково – того дня вона прогуляла уроки, адже збиралася супроводжувати подружку до татуювальника. У шкільній формі йти до ТРЦ було не дуже, тож вона заскочила додому переодягтися. Якраз коли Оля натягала джинси, у дверях клацнув ключ, і вона завмерла, ледь тримаючи рівновагу на одній нозі, бо друга застрягла у штанині. Подумала, чи не грабіжники, але потім впізнала татін голос – він із кимось розмовляв.
– Зараз візьму форму та вирушу, не можу ж пояснити, що був на тренуванні, якщо сумка лежить під ліжком, – чула вона.
Оля помилилась – це не була телефонна розмова, тато записував голосове, бо за кілька хвиль почула жіночий голос:
– Коханій, я так сумувала, не дочекаюся тебе… Особисто спекла твої улюблені пампушки, тож поспішай, поки не охололи. Цілую міцно-міцно!
Сенс почутого дійшов до неї значно пізніше – спочатку вона впізнала голос: це була тітка Катери Петрівна, татова колега й за сумісництвом сестра маминої подруги, що часто приходила у гості. Олі вона подобалась: тітка Катя не була як інші дорослі – не вдавала, що знає правильний шлях, любила розважатись і слухала сучасну музику, а не ті сумні пісні, що полюбляли батьки. Та коли вона задумалась, навіщо тітка Катя надсилає тату голосові, до неї дійшло значення почутих слів.
У ту мить ключ знову клацнув, і в хаті стихло. Оля опустилась на ліжко й знову прокрутила в голові слова тітки Каті – ні, не здалося, її батько справді мав зв’язок із чужою жінкою. Що ж тепер робити? Розповісти мамі чи ні? А як поводитись із татом із тією жінкою?
Невдовзі вона помчала на зустріч із подругою – та вже надіслала п’ять повідомлень. Вони так чекали цього – цілий місяць вибирали, що наколоти, а подруга майстерно підроблювала мамин підпис. Але тепер у неї геть не було настрою.
– Олю, та що з тобою? – не відставала подруга. – Нащо надулась? Теж хочеш татку? То давай, я ще раз мамин підпис зроблю, дрібниці!
Хотілось поділитись шокуючою новиною, розділити тягар, але навіть із подружкою говорити про таке вона не наважилась. Тож Оля вдала, що справа справді в татуюванні.
Наступних два тижні вона не могла вчитись, не гуляла з друзями, уникала розмов із мамою і була грубою до тата. Що робити – не знала. Одного разу ледь не розповіла мамі, але та почала лаяти її за двійку з хімії – вийшла жахлива сварка. А ввечері мама увійшла до кімнати з шоколадним тортом “Київський”, що Оля дуже любила, і сказала:
– Пробач, котику, що накричала. Знаю, це непедагогічно. Та я так хвилююсь через твої іспити! Хочу, щоб у тебе все було добре…
– Мамо, та не починай знову – складу я ці іспити! Цей торт – мені?
– Авжеж, тобі. Помирилися? Не можу терпіти, коли ми сваримось!
Оля взяла торт, чмокнула маму в щоку й пообіцяла собі – ніколи не завдасть їй такого болю. Якщо та так переймається через сварку, що ж буде, коли вона дізнається про тата? Треба було будь-що зробити, аби вона ніколи нічого не довідалась.
І Оля мимоволі стала татовою спільницею:
Так і з’їздила вранці до тату-салону, вибила собі на руці чорный куленепробивний знак і вернулась додому, де чекала лише порожнеча, бо кохання, таке ж гострий і непередбачуваний, як натягнутий лук, розтягнуло дужки до меж, ще раз урізавши по пальцях і полетівши геть у темряву нікуди.