Щодня о пів на п’яту ранку Катерина Петренко приходила до пекарні «Золотий Колос», затишної крамнички, загубленої серед старих київських подвір’їв, які поступово з’їдали нові вілли та кав’ярні з зависними цінами. У тридцять три роки вона стала тут своєю — відома за крихкими круасанами, медовими паляничками, що танули в роті, та тихою теплотою, яка лишалася в повітрі навіть після її виходу.
Але найважливіша її звичка не мала нічого спільного з випічкою.
Перед тим, як місто прокидалося, а двері пекарні відчинялися, Катерина загортала теплу паляницю, наливала глиняний кухоль кави й тихо виходила через задні двері. Вона йшла два квартали до старого дерев’яного ослонця біля зношеної зупинки. І там залишала сніданок разом із складеною серветкою, на якій було написано: «Бажаю тобі спокійного ранку».
Той самий чоловік сидів там щодня. Сиве волосся. Потерте пальто. Безсловесний. Завжди на самоті, з руками на колінах — наче чекав когось чи чогось. Він ніколи не благав. Не говорив. Навіть не дивився нікому в очі.
Катерина нНайголовніше — вона ніколи не запитувала його ім’я, а він так ніколи й не назвався, але кожного ранку вона чекала на ту мить, коли зможе знову покласти перед ним свіжий хліб.
