Кожного вівторка
Наталка поспішала у підземці, стискаючи в руці порожній поліетиленовий пакет. Той був мовчазним символом невдачливого дня дві години марного блукання по ТРЦ Львова й ані найменшого натяку на гідний подарунок для похресниці, доньки своєї подруги. Оленка за десять років встигла охолонути до коників і пристраститися до зірок, а знайти толковий телескоп за притомні гривні видавалося завданням міжзоряної складності.
Вечоріло, під землею повітря важчало від утоми. Наталка прошмигнула поруч з потоком людей до ескалатора, пропустивши знеможений натовп геть. Саме тоді її відчужений слух вихопив голос той виринув із загального гулу чітко й майже сердечно.
…та я й уявити не могла, що він знову прийде, лунало позаду юнацьким, злегка тремтливим голосом. А тепер він щовівторка забирає її з садочку. Особисто. Привозить на своїй старій Таврії, і вони їдуть у той самий парк з каруселями
Наталка завмерла на сходинці ескалатора, який мчав у темряву. Навіть озирнулася: позаду жінка у насиченому червоному пальті, розпашіле лице з сяючими очима. Й подруга, що слухала, киваючи в такт ритмам спогадів.
Щовівторка.
В неї теж колись був такий день. Три роки тому. Не понеділок із його важкою інерцією, не пятниця з передчуттям розслаблення. Саме вівторок вісь, навколо якої обертався її світ.
Щовівторка, рівно о пятій, Наталка вилітала з гімназії, де викладала українську мову й літературу, і мчала через усе місто. До львівської музичної школи імені Лисенка у старовинній віллі з паркетом, що скрипів під ногами. Вона забирала Максима. Семирічного, мовчазного не по віку хлопця зі скрипкою, яка мало не переростала його зріст. Не сина племінника. Сина її брата Ігоря, що загинув у страшній аварії три роки тому.
У перші місяці після похорону ті вівторки були обрядом виживання. Для Максима, який замкнувся у собі й майже не говорив. Для його мами Оксани, яка вилежувала дні, не маючи сили підвестись. І для самої Наталки вона, не маючи права на слабкість, тримала їхнє крихке щастя, стала якірцем і опорою в цій маленькій, домашній трагедії.
Кожна дрібничка відкладалась у памяті: як Максим виходив із класу, не зводячи очей з підлоги, стискаючи у пальцях ручку футляра зі скрипкою. Як вона брала у нього той важкий чохол мовчки. Як вони йшли на метро, і Наталка розповідала йому щось цікаве про смішну помилку в зошиті чи крука, що викрав пиріжок в учня.
Одного разу, в осінню сльоту, Максим раптом спитав: «Тітко Наталю, а тато теж не любив дощу?» І вона, розриваючись між болем й любовю, відповіла: «Дуже не любив. Завжди біг і ховався під перший-ліпший дах». Він стис її руку так міцно, як тільки може дитина, в якій весь смуток і розуміння світу: тато існував. Тато теж бігав під навіси. Тато ненавидів сльоту. Його образ став трохи ближчим, відчутним у мокрому, вітряному Львові.
Життя Наталки поділилось на до і після. Головний день вівторок, день живий, хай і важкий. Решта днів були лише фоном, очікуванням. Вона готувалася: купувала у Сільпо яблучний сік, який любив Максим, закачувала на телефон смішні мультики про козаків а раптом на підземці буде геть нестерпно? Придумувала нові теми для розмови.
Згодом… Оксана потроху поставала на ноги. Влаштувалась на роботу. Зустріла чоловіка Ярослава. Вирішила почати з чистого аркуша в іншому місті, подалі від спогадів. Наталка допомогла зібрати речі, вкотре пакувала скрипку у мякий чохол, міцно обійняла Максимка на пероні. Пиши, дзвони, казала, ледве стримуючи сльози. Я завжди поруч.
Спершу він телефонував щовівторка, рівно о шостій. Кілька хвилин Наталка знову ставала тією самою тіткою Наталкою, якій треба було встигнути за пятнадцять хвилин дізнатися про школу, скрипку та нових друзів. Голос хлопця був мов тонкий міст поміж двома містами.
Поступово дзвінки стали лише раз на два тижні. Максим дорослішав, зявились інші секції, домашка, нові компютерні ігри з друзями. Тітко, минулого вівторка забув подзвонити, була контрольна, писав він у месенджері, а вона відповідала: Нічого, сонце моє. Як контрольна? Тепер її вівторки відзначалися вже не дзвінком, а очікуванням смс-ки, що могла й не прийти. Але вона не сердилася тепер писала сама.
Згодом тільки на свята. День народження, Новий рік, Великдень. Його голос у слухавці став дорослішим: Все нормально, Вчуся, Усе добре. Ярослав, його вітчим, був спокійним, добрим не замінив тата, але став своєю людиною. Це було суттєвим.
Нещодавно в них зявилася сестричка Мирослава. На фотографії у соцмережах Максим тримав закутаний конвертик маля з ніяко щирою ніжністю на обличчі. Життя, жорстоке й даруюче, брало своє: накладало нові шари турботи, метушні, планів, домашньої роботи. Для Наталки у цьому всьому залишалася невелика, ледь помітна ніша тітки з минулого життя.
І ось зараз, у тунельному гуркоті метро, ці випадкові слова щовівторка пролунали не докором, а стишеним відлунням. Наче привіт від тієї Наталки, яка колись три роки несла у собі болючий і безмежний тягар любові, як відкриту рану, і як святковий подарунок. Тодішня Наталка точно знала своє місце в світі: вона була тим якорем, маяком, необхідною ланкою у дні маленької людини. Вона була потрібна.
Жінка у червоному пальті мала свою драму, свій компроміс поміж минулим і сьогоденням. Та ритм, залізний розпорядок “щовівторка” був універсальною мовою. Мовою близькості: Я тут. Ти можеш на мене покластися. Саме у цей день, у цю годину ти для мене важливий. Цю мову Наталка колись знала бездоганно, але нині майже призабула.
Потяг рушив. Наталка випросталась, дивлячись на своє відображення у чорному вікні тунелю.
Вийшла на своїй станції, вже знаючи: завтра замовить два однакових телескопи недорогі, але добротні. Один для Оленки. Інший для Максима, з курєрською доставкою просто до нової хати. Як тільки він його отримає, напише в месенджер: Максику, це щоб ми разом могли дивитися на одне й те саме небо, навіть у різних містах. Як думаєш, наступного вівторка, о шостій вечора, якщо буде ясно, разом подивимось на сузіря Великої Ведмедиці? Звіримо годинники. Цілую, тітка Наталя.
Вона піднялася на поверхню до вечірнього Львова. Повітря було свіжим і холодним. Ближній вівторок вже не був порожнім. Він знову став особливим не як обовязок, а як тепла змова двох людей, зєднаних памяттю, вдячністю й тихою, нерозривною ниткою рідних.
Життя тривало. І у її розкладі ще залишались дні, що можна було не просто прожити, а призначити. Призначити для тихого дива спільного погляду крізь сотні кілометрів на одне небо. Для памяті, що більше не болить, а зігріває. Для любові, що навчилася бути на відстані тиха, розважлива, але все ж вічна.
