Кожної ночі повз ресторан… поки до нього не підійшов кухар

Щовечора, у ту саму годину, хлопчина проходив повпередженого ресторану “Просвіта” в Києві.
Нічого не просив.
Жодного слова не говорив.
Лише зупинявся й визирав у вікно.
Дивився на рясні тарелі, блискучі прибори, людей, що сміялися між шматочками.
Потім йшов далі… зі старим рюкзаком за плечима й цілковито порожнім животом. 🎒🥺
Одного вечора його помітив ізсередини шеф-кухар.
І сказав офіціанту:
— Наступного разу, як побачиш, що він проходить, скажи йому: я хочу поговорити.
Наступного дня хлопчина з’явився, як і завжди.
Й не встиг він відійти, як шеф вийшов до нього.
— Ти голодний?
Хлопчина мовчки кивнув.
— Хочеш навчитися готувати?
Його очі широко розкрилися від здивування.
Так і почалося. 🍽️👨‍🍳
Шеф дав йому старий фартух.
І знайшов у кухні місце для миття тарілок, чистки картоплі й знайомства з новими для нього запахами чи смаками.
Платити йому не став.
Давав знання.
Із часом хлопчина навчився нарізати цибулю без сліз.
Збивати яйця у рівномірний ритм.
Чекати, не поспішаючи, допоки страва звариться.
І вкладати душу у кожне кушання.
Минали роки. 🧄🍳
Сьогодні того хлопчину звуть Андрій Гончар.
Йому 24.
Він — головний кухар того самого ресторану, де колись дивився лише з вулиці крізь шибку.
Щовівторка в меню є особа страва:
“Спогад з вікна”
Проста їжа зі звичних інгредієнтів, що їв у дитинстві.
І щоразу, коли її обирає гість, Андрій посміхається й каже:
— У тій страві є смак, якого ніде більше не знайдеш:
голоду… змінити долю на смак нової долі.