Щовечора, у ту саму пору, хлопчина проходив повля елегантного ресторану на Рибальському узвозі в Києві.
Ніколи нічого не просив.
Не вимовляв ані слова.
Просто зупинявся біля вікна і дивився.
Спостерігав за гарними порціями, блискучим посудом, людьми, що крізь смаклення сміялися.
Потім йшов далі… Із зношеною палітуркою на спині та зовсім порожнім животом. 📚🥺
Якось увечері кухар зсередини помітив його.
І сказав офіціанту:
—Наступного разу, як почнеш його бачити, поклич до мене.
Наступного дня хлопчина з’явився як завжди.
Й ще встиг відійти, коли кухар вийшов до нього.
—Голодний?
Хлопець кивнув, не видавши звуку.
—А хотів би навчитися готувати?
Очі в нього стали немов блюдца від здивування.
Так усе й почалося. 🥄👨🍳
Він дістав старенький фартух.
Виділив у кухні місце для миття посуду, чистки картоплі та знайомства з ароматами, про які той навіть не мріяв.
Не платив зарплатні.
Давав науку.
Із часом хлопчина вивчився нарізати цибулю, не проронивши сльози.
Збивати яйця в ритмі.
Чекати готовності страв без метушні.
І вкладати серце у кожну страву.
Минали роки. 🧅🍲
Сьогодні того хлопця звуть Олесь Поліщук.
Йому 24.
Він — шеф-кухар того самого закладу, колись лише спогляданого з тротуару.
Щовівторка у меню з’являється спеціальна позиція:
«Спогад з віконця»
Проста кухня з продуктів, що їв у дитинстві.
І коли гість її замовляє, Олесь посміхається й мовить:
—У тій страві є один інгредієнт, незнайомий іншим:
голод… змінити долю.
