Олена Степанівна була матір’ю-самітницею. Хоч дитина далася їй нелегко – народила пізно, майже в сорок. До того ж овдовіла, залишившись сама, бо дітей Бог не дав.
А якось поїхала вона до рідної сестри у Чернігів, погостювала там два тижні, а повернувшись, через дев’ять місяць народила донечку – Соломійку.
Сусіди шепотілись, звісно, та Олена нікому не розповідала, хто батько її дитини й чому він їх не відвідує.
Навіть найближча подруга Марія так і не дізналась правди. Зате Соломійка росла на заздрість усім – гарна, яснолика, здоровенька.
Олена ж тремтіла над нею! Вбирала, розуму вчила, до хазяйства призвичаювала. Виросла Соломія – статна, вродлива, чемна. Закінчила школу, курси у райцентрі й повернулась у рідне село бухгалтеркою на птахофабрику.
Там і зустріла Олексія. Він недавно приїхав до села агрономом – освічений, не такий, як місцеві парубки. І вони сподобались одне одному. Через місяць Олексій зізнався у коханні, і незабаром вони побрались. Їй – двадцять один, йому – двадцять п’ять. Весілля гуляли на все село.
Та от після весілля він почав зникати – на день, на два, потім повертався. Одного літнього вечора сиділи вони з Соломією у садку, чаювали. Раптом під’їжджає авто, і з нього виходить жінка з хлопчиком.
“Привіт, тату, привіз сина на канікули!”
Виявилось, Олексій уже одруженим був, а про це навіть не обмовився. До сина ж їздив постійно. Соломія зради не пробачила – зібрала речі та до матері повернулась.
Скільки сліз пролила Олена! А донька лише сердилась: “Не можна просто взяти й кинути чоловіка!”
“Та що ж того, що сім’я в нього була? Тепер він тебе любить! Прийми хлопчика, адже він лише на канікули…”
Та Соломія не здалась – розлучилась. Молода та вперта. Зібралась і поїхала до Києва шукати долі. До матері навідувалась часто, та хвалитись було нічим – нема ні роботи серйозної, ні житла, ні чоловіка.
А коли їй виповнилось двадцять вісім, Олена захворіла. Соломія все кинула й повернулась доглядати. Олексій уже одружився знову, мав двоє дітей, і нова дружина боїлась, що Соломія почне йому “клинці підбивати”.
Але та й не дивилась на нього. З двору не виходила. Дні й ночі поряд із матір’ю була.
Два роки виносила її на своїх плечах, хоч лікарі й не вірили. А потім матері не стало…
До Києва Соломія не повернулась – не прижилась там. А Олексій похмурішав, став суворішим. На поминках допомагав, але вона лише подякувала й відійшла.
А вона ж як була красунею, так і лишилась – і в тридцять років як персик! А в Олексія вже сивина на скронях пробивалась.
І тут село знову загуло! Син Петренків – Дмитро – з армії повернувся. Двадцятирічний парубок, зросту під небо, плечі – як у коваля.
Дівчата запалали відразу, чекали, на кого він погляне. А Дмитро ні на кого не дивився. Поки одного разу не побачив на річці Соломію – пливе, сонце на волоссі грає, ніби русалка.
Серце в нього впало! Сидить на березі, чекає, поки вона вийде. А потім сам у воду кинувся й виніс її на руках.
Вона сміється, виривається, а він не відпускає. Закохався з першого погляду. І вже через два тижні – заміж кличе!
Батько лютує, мати в сльозах:
“Та що ти робиш?! Вона ж заміжня була, у місті нагулялась! А ти – хлопчина ще, який ти їй чоловік?”
По селу переполох. На Соломію скоса дивляться. А їй що? З Дмитром два вечори на березі посиділи. А якщо він кохає – хіба серцю накажеш?
Прийшли до неї його батьки – благають: залиш його! Не пара вона їхньому синові.
Соломія зібралась – і знову до Києва. Не буде їй щастя тут…
…Минуло сім років.
У місті їй теж не щастило. Працювала у крамниці, жила у наймах. Потім зустріла хорошу людину – одружилась, народила сина.
Чоловік був добрим, забезпеченим. Жили у великій квартирі, виховували дитину. Він часто казав: “Треба до села з’їздити, збудинком вирішити”.
Та її туди не тягнуло. Навіть на цвинтар до матері їздила – у селі не показувалась.
Лихий спомин залишився – і матір, і осуди. А будинок стояв пусткою. Потім чоловік захворів…
Залишилась Соломія вдвоєю з сином. Хлопцю п’ятнадцять – ще його виховувати. А будинок у селі не давав спокою.
Приїхали вони влітку – пам’ятник підправити, прибрати.
Йде вона вулицею в чорній сукні, білі намиста, капелюшок. Поруч – високий син. Люди виходять з хат – вона всіх вітає, хоч і не всіх пізнає.
Будинок занедбаний, але міцний.
До них завітали сусіди, розпитували. Соломія розповіла про життя у Києві, про втрату. Чутка миттю розлетілась.
А ввечері – стукіт у двері. Син спить, а вона альбом переглядає.
Відчиняє – а на порозі Дмитро.
Життя його теж не пожалувало…
Після їВін стояв на порозі з очима, повними болю і надії, і в цю мить вона зрозуміла – їхня історія ще не закінчена.
