Жінка жила у гарному будиночку. Поряд, на квітнику, розквітали гортензії й петунії. Фіолетове буйство барв просто запаморочувало.
Вона, підібгавши ноги, сідала у садові гойдалки та читала книжку. У печі дойшов абрикосовий пиріг. Його аромат змішувався з м’ятним запахом кущів, і здавалося, що в раю пахне так само.
Вона завжди точно знала, коли він мав приїхати. Того дня зранку замішувала тісто. Вигадувала нові начинки для своїх пирогів. А от різні картоплі-соуси чи борщі їй не подобались. Магія була в тісті, яке слухняно приймало потрібну форму під її спритними руками.
Кумедно. Колись пироги пекла лише бабуся. А тепер — вона. І вона аж ніяк не бабуся.
Він ніколи не знав, коли поїде до неї. Просто минав час — і йому гостро ставало потрібно її побачити. Завжди дзвонив з дороги.
У нього нічого не було. Крім минулого життя, двох шлюбів, одного сина, переїзду в інше місто, речей у багажнику, купи спогадів і повільного виповзання з чорної прірви розпачу та злості.
Познайомились банально. На пляжній вечірці. Чужа компанія дорослих. Його притягнув друг, її — сестра. Обоє не хотіли йти, тому й сиділи осторонь серед чужих. А потім він запросив її на танець. І чомусь купив у дівчинки-квітникарки пошльовану троянду на довгому стеблі. А потім повіз її додому через усе місто.
Все переплелось. І він злякався. Навіщо знову мучити серце?
Але кожного разу, коли порожнеча навколо ставала нестерпною, сідав у машину і їхав. Щоб вткнутися обличчям у її волосся й прошепотіти на вухо: “Ну, привіт…”
Він навіть почав думати, що міг би залишитися тут і жити.
Одного разу навіть сказав їй про це. У неї блиснули й одразу ж згасли очі: “Як хочеш, як вирішиш, як вважаєш за потрібне”.
І щоразу розлучалися, наче рвали по живому. Він уже виходив за ворота, але зупинявся, озирався — і повертався, щоб поцілувати її. І знову намагався поїхати. І знову повертався.
Шкодував, що запізно зустрів цю жінку. Радів, що взагалі зустрів.
А вона наливала чай у високу гранчану чашку, різала пиріг і сідала навпроти. Нічого надзвичайного. У його житті були справжні пристрасті, гарячкові ночі. Але виявилося, що йому потрібна була ця тиха, спокійна любов. Що пахне м’ятою, полуничним варенням. Чи малиновим. Чи агрусовим. І розмови до світанку. І вигин її стегна. І її сонна посмішка. І її дихання в телефонній трубці крізь кілометри та супутники зв’язку.
Не став чекати вихідного. Подзвонив, як завжди, з дороги. Вимкнув телефон, додав музики — і не почув удар.
Вона так ніколи і не дізнається, що він їхав до неї назавжди.
Він так ніколи і не дізнається, що в його донечки очі — проймаючо-блакитні…
Іноді щастя — це просто пиріг, запах м’яти і момент, якого більше не повториться.
